У захваті від своєї сестри милосердя Зої Радченко сосничани Марія Іллівна та Микола Антонович Драчі. Кажуть, що їм взагалі везе на гарних, доброзичливих людей. Раніше їх обслуговувала Наталія Савченко, а коли вона перейшла на інше місце роботи, то їх почала обслуговувати Зоя Валеріївна. Теж дуже відповідальна, працелюбна, милосердна жінка.
– Ми вже 4 роки не виходимо далі хвіртки, – розповідають учасники війни. – Вона завжди поплатить всі платежі, передасть показники. Купить продукти, таблетки. Якщо не вистачає грошей, свої добавить. Ми ніколи не контролюємо скільки що коштує, завжди довіряємо людям. Інші вимагають чеки, та де їх візьмеш у Сосниці. Зоя обробляє нам 3 сотки картоплі, іншої городини. І посадить, і споле, і викопає. На зиму хлопці з терцентру перекопають на часник, а вона посадить. Років з два у нас пропав штахетник, то ці ж хлопці за дві години поставили новий і це все безкоштовно. Щовівторка до нас навідується медична сестра, теж дуже уважна, щиросердна людина. І однієї, й іншої ми маємо номери телефонів, кажуть, щоб коли треба, тоді й дзвонили. А скільки уваги ми відчули у період карантину! Пакети з продуктами одержали, картоплі нам принесли, може б і своєї вистачило, та щоб не економили, потурбувалися. Як почуємо, що інші ображаються на працівників терцентру – серце обливається, душа щемить. Як можна не поважати таких благородних людей! Та ми без них вже б не жили на цьому світі.
Був у нас єдиний син. але. на жаль, пішов за межу вічності. Його дочка, наша внучка, проживала не в Сосниці. Лише півроку, як у райцентрі придбали житло. У неї 5 діток, наших правнуків. Старша вже заміжня, тому маємо і праправнуків. Тепер полегшало і Зої. Внучка залюбки прибирає в хаті, пере нам, смакітки приносить, бо корівку утримує. А раніше завжди допомагав племінник Миколи Антоновича Федір Надточій зі своєю дружиною Валентиною. Саме тоді вели газ. воду – все допоміг зробити. Не залишають без уваги нас сусіди, всі дуже хороші. Наготую, було, помідори чи іншу консервацію, телефоную Наді Сурмило, швидко прибіжить і закатає банки. А цього року сусідчина дочка Олена Роговець купила нам розсаду помідорів, а тоді ще й посадила. Вечором ми виходимо на лавочку, щоб поспілкуватися з сусідами, повітря вдихнути. А до нас тоді інші сусіди підходять. Я,бувало, журюсь, а Сашко Кулініч підтримує, мовляв, без вас таких посиденьок не буде.
В Сосниці Марія Іллівна (1931 р.н) та Микола Антонович (1933р.н.) проживають років десять. До цього їхня домівка була у Свірку. Досі зідзвонюються Із односельцями. А ті розповідають, що минулого літа воду доводилось возити з Рудні, з річки. Тоді у Драчів був єдиний телефон на село, то завжди у хаті було людно. Марія Іллівна працювала поштаркою. Микола Антонович більше 20 років – лісником. Обоє знають ціну життя, адже доводилось працювати на шахтах Донбасу. Батько Марії Іллівни не повернувся з війни, а мати сама виховувала шістьох дітей. Старших брата і сестру (1925 та 1922 р.н.) забрали до Німеччини. З тих пір сестра проживає у США. Інших братів і сестер вже нема на цьому світі. Вже 70 років Марія Іллівна та Микола Антонович разом. Кажуть, по-всякому було в житті. Та завжди їх оточували добрі, щирі люди. Особливо не бракує їм уваги у старості. А газету «Вісті Сосниччини» (яка б не була назва) передплачують 31956 року. Зір уже не той, щоб читати газети, але без них ну, ніяк. Тож усім своїм помічникам, а особливо селищній раді, працівникам терцентру, своїм рідним, сусідам дякують за постійну турботу. Бажають, щоб і в житті кожного було стільки добра, радості, поваги і уваги, як відчувають вони. «Щасти всім!» – кажуть Марія Іллівна та Микола Антонович.
