Ще з самого раннього дитинства вона мала наполегливий характер. Була впертою, та саме ця риса і стала доброю запорукою всьому задуманому. Якщо в голові народились думки, то незабаром вони мали всі шанси до реалізації.
Вона народилась в сім’ї, де батьки виховували вісім дітей. В дитинстві товаришувала з хлопцями більше, ніж з дівчатами. Була сміливою і видиралась на високе дерево без страху. Професію обрала за проханням мами. Вона наймолодша дитина в сім, і саме на неї були покладені всі сподівання, що вона догляне батьків у глибокій старості.
Вона рано стала дорослою, адже на її плечі лягло багато не дитячих справ. Та вона вдячна за всі труднощі, бо саме це загартувало її характер і навчило міцно стояти на ногах. Свій будинок добудувала за три місяці, і рівно за три місяці вже жила в ньому. Мала ще одну мрію – власний магазин, яка здійснилася. І завдяки своїй наполегливості вже через півроку «Все для дому» має нову адресу. Та на цьому в голові планів не поменшало, бо крім магазину має безліч захоплень. Єдине, чого їй не вистачає, це, мабуть, додаткових годин в добі.
З найстаршою сестрою різниця в 21 рік
Світлана Михайлівна Макаренко народилась в Поліссі. В сім’ї було 6 дівчат і два хлопці. Найстарша Люба 1945 року народження, а наймолодша саме Світлана, і різниця між ними становить 21 рік. Старші рано поїхали з дому. Батьки весь час на роботі, тому няньчила її Катя, яка була на 12 років старша. Батько мав золоті руки, був столярем. Все робив на совість і за це люди його поважали. Мама працювала в колгоспі, та в 42 роки захворіла, їй дали групу інвалідності і на плечі Світлани з дитинства лягли зовсім не дитячі обов’язки.
Тримали господарство. Тато доїв корову зранку, а ввечері цю роботу виконувала Світлана. На городі сапувати, попрати, в хаті прибрати – теж її обов’язки. Вона підростала, старші брати і сестри вилітали з рідної оселі в доросле життя. Робити всю роботу, крім неї, було просто нікому. Звісно, що вони приїздили, допомагали їм, але буденні справи лягали на неї. Коли закінчувала 10 класів, мама настояла, щоб ішла вчитися на швачку. Сказала, що всі сестри швачки і їй треба йти їхнім шляхом.
За маминою порадою
Послухала і вступила до Чернігівського ПТУ, де здобула професію швачки легкого жіночого плаття з правом проводити розкрій. Вчилась добре, закінчила вуз з відзнакою. Повернулась у рідне село, до батьків. Влаштувалася в місцевий побуткомбінат і рік працювала в ньому. Важко було давати всьому раду, адже всі обов’язки, крім роботи, нікуди не поділись, навпаки – їх тільки додалося. Через рік перейшла до Сосницького побуткомбінату. Влітку шили плаття, а взимку працювали над пошивом шапок. Робота подобалася. Її кмітливість і працелюбство їй тільки допомагали. Досі згадує ті часи з теплом. Працювала разом з нею Ніна Мірошниченко, яка завжди підтримувала і допомагала їй в усьому.
Кохання не забарилось
Молода, струнка, чорнява красуня завжди вирізнялася серед інших. Та до цього ще й бідова і цілеспрямована. Кохання не забарилось – зустріла свого майбутнього чоловіка. Микола закохався відразу і позвав заміж. Весілля відгуляли і почалось сімейне життя. Діждались і донечку. З ім’ям думати не довелось – буде Оля! У Світлани обох бабусь так звали і вона їх дуже любила, тому назвала доню на їх честь.
Через 10 років роботи швачки прийшов занепад комбінату. Заробітна платня стала мізерною, або не було її взагалі. Пішла на іншу роботу, в лікарню і стала працювати оператором стерилізаційної. Та життя ще внесло зміни і, через 10 років спільного життя з чоловіком розлучилася. А через рік,у 1998 році, не стало мами. Це був ще один удар. Розлучення підштовхнуло її до ще рішучіших кроків і вона твердо вирішила, що буде стояти на ногах ще міцніше.
Будинок у три поверхи
Поїхала до Чехії, в Прагу. Доньку залишила на сестру Катерину. Важко давалася розлука з дитиною, та мусила працювати. Почалося життя між Україною і Чехією. За два роки купила будиночок в Сосниці. Забрала до нього тата з Полісся, якому вже було трохи за 75. Та незважаючи на такий поважний вік, він мав сили і забрав онуку Олю і став дивитися за нею, поки Світлана продовжила працювати в Празі.
Робота на чужині важка, та це була добра нагода покращити матеріальний стан. Куплений будинок був не такий і великий, тому вирішила добудувати до нього житлову площу. І одного року, в квітні, розпочала будівництво. Будинок стояв на схилі, тому розширити його було не так і легко. Почали з потужної техніки, яка встановила блоки і поклала перекриття. Це починався перший поверх. А над ним – другий. І завершили третім. Частина першого поверху розміщувалася ніби в підвалі. Майстри застерегли, що це приміщення буде вологим і нема сенсу там робити кімнати. Та Світлана Михайлівна і чути нічого не хотіла. Звикла все робити на совість і зробила ізоляцію першого поверху. Трохи часу, зусиль, коштів і все вийшло так, як хотіла. Ванна кімната знаходиться серед кімнат першого поверху, але ніякої вологості нема. І рівно через три місяці від початку робіт ввійшла жити в побудований будинок. Робота кипіла. Гроші на будівництво заробила, знайшла майстрів і чітко поставила їм умови, що все повинно бути зроблено якнайшвидше.
Контролювала будівництво щоденно. Поклала всі свої сили для швидкого завершення справи. Маючи наполегливий і впертий характер по-іншому не могло бути і мови. Ціль поставлена, тому йти до її треба негайно і до кінця. Будинок вийшов великий і гарний. Дуже вдячна своїм батькам, що дали їй такі міцні крила. Якби в дитинстві не навчили робити, то і не мала б усього того, чого досягла. Будівництво завершилося, та ще мусила їхати знову за кордон. Розлука з донькою і так давалася взнаки, адже це вирваний не один рік з життя – мама сумувала за єдиною донькою, а донька за мамою.
Власний магазин
Згодом повернулася до України остаточно. Та спокійно плисти за течією не стала. Хіба всидиш на місці, якщо звик сміливо долати перешкоди? Відкрила підприємництво і почала працювати сама на себе.
В приміщенні готелю «Убідь» винаймала площу, де розмістила магазин «Все для дому». І було в ньому дійсно все, адже асортимент вражав. Якщо потрібен подарунок, то навіть самий вибагливий покупець вийде з нього задоволений!
Наступною мрією стало власне приміщення. І коли навпроти готелю продавалася частина будинку, твердо вирішила, що купить її, адже кращого місця годі й шукати. Як планувала, так і зробила. Почалися внутрішні роботи по облаштуванню під магазин. І вже через півроку наполегливої праці двері власного магазину відкрили перші покупці. Асортимент, як і тоді, вражає. Щиро дякує кожному, хто підставив своє плече і допоміг їй в будівництві. Рада кожному, хто заходить до магазину.
24 сорти винограду
Вдома любить працювати на городі.
Вирощує ранній сорт полуниці Ольвія. Як тільки зійде сніг, відразу накриває грядку агроволоквом і запашною полуницею смакує в числі перших. А ще вирощує біля будинку 24 сорти винограду. Всі сорти виписувала по інтернету. Шість сортів в тому році дали перший урожай і вже спробувала їх відмінні якості. Один з них Сіянець Продюсера – надранній. Має білі, великі і солодкі ягоди. А ще Геліос – теж раннього терміну дозрівання. Сорт Віктор, як і попередні сорти, теж ранній і має білий колір. Порадували ягоди сорту Крошка – це рожевий виноград. Вродив і Чорний Кардинал. А ще добре показав себе Русвен – суперранній сорт.
Є персики, черешні і горіхи. До речі, має Світлана Михайлівна 30 саджанців горіхів. Шкода, якщо пропадуть, бо на своїй ділянці їх розмістити ніде. Якщо знайдеться в містечку куточок, де можна їх посадити для всіх людей, то віддасть з радістю. До речі, це дійсно гарна ідея мати горіховий парк, адже на виїзді з Сосниці в сторону Малого Устя, поряд з молодим березовим парком, є вільне місце. І для людей користь, адже волоські горіхи є корисними, і це буде краще, ніж пустир.
А ще має велику пристрасть до збирання грибів і при будь-якій нагоді їде до лісу.
Двічі в одну річку…
Донька Оля вже доросла і полетіла з рідної оселі. Подарувала внука Михайлика, якому зараз 10 років. До речі, назвала його Оля саме на честь свого діда, з яким жила, коли мама майже 10 років працювала в Празі. Він був для неї другом і внучка його любила. Велика подяка батьку за мудрість, підтримку і за все те добро, яке він прищепив своїм дітям і внукам. Вчив бути чесними, добрими, совісними і працьовитими.
Сестра Катерина живе в Сосниці і зараз допомагає Світлані в усьому. Найстарша сестра Люба живе в Масалаївці і бачаться сестри частенько. Галина переїхала з Севастополя до рідної батьківської оселі і живе в Поліссі. Валя проживає в Чернігові, а Марія – в Полтаві.
На жаль, брати Петро і Олексій вже покинули цей світ. Донька Оля теж живе в Чернігові, та приїздить до мами частенько. Михайлик успадкував гени від бабусі і теж швидкий, впертий і непосидючий. Ще раніше займався футболом. Брав участь у змаганнях і зайняв трете місце. Згодом почав займатися кікбоксингом. Влітку відбулись змагання і він виборов друге місце. До речі, був незадоволений результатом, бо хотів перше. Він, як і бабуся, є лідером. Завжди збирає навколо себе багато друзів. А ще любить допомагати бабусі в городі. Залюбки поливає орхідеї, яких налічується 15 вазонів, інші квіти, яких багато в будинку. Любить готувати з бабусею і все щебечуть удвох, мов ті пташечки.
Свою підтримку дає і чоловік, з яким колись розлучилася. Спілкуються. Роки минули, давно на життя дивляться по-іншому, та все ж тією ниточкою, яка їх поєднує, є донька Оля – зв’язані навіки. Кажуть, що в одну річку двічі не ввійдеш. Хтозна, одному, можливо, і не ввійти, а от вдвох.
Усе в житті буває!
