У Корейських лісах, на хуторі Червона Поляна, де було всього тридцять шість дворів, одного морозного лютневого дня в 1949 році у Петра Івановича і Віри Михайлівни народився син, якого назвали Анатолієм. Дитина росла, та тільки ось дитинство було таке, що забути його важко. Його батько з 18 років був на Донбасі, а тоді забрали на війну. Йому пощастило повернутися звідти живим. Та згодом, не по своїй волі його знову відправили відбудовувати Донбас. Тато часто розповідав, серед якої босоти там перебував, та попри те, був спокійний і ніколи не лаявся. Ох і важко жилося без нього в ті післявоєнні часи. В сім’ї була ще донька. Сидів з сестрою напівголодний у холодній, нетопленій хаті, продряпували замерзлими пальцями мороз на шибках і чекали на матір, яка ходила в ліс по шишки. Яка то була радість, коли в грубі горів вогонь, і діти гріли свої холодні руки. І на вечерю була печена картопля, але її не завжди вистачало на весь рік. Та не завжди хата була топлена. Було, що лісники ловили жінку і просто відбирали назбирані шишки і викидали їх у сніг – або півлітру плати, якої в матері не було, або відробляй. Бувало, що діти хотіли їсти, а дома нічого не було, адже жили дуже бідно, то мусила ходити по хатах і просила для діток молока трішки, або ж пряничок. Давали і шматочки риби, морожені яблука і, навіть, цукерки.
Маму на хуторі шанували – вона лікувала молитвами худобу, пристріт і різні хвороби. Якось весною, копи пішла в ліс рубати сучки – борг за мішок з шишками – принесла в хату квіти сон-трави. Анатолій був ними зачарований. А коли йому виповнилося 6 років, повернувся додому тато. Та син чомусь злякався, як він тоді думав – чужого дядька – і просто втік на город. Мати бігла слідом, щоб повернути сина – боялася, що сховається в лісі і буде важко його знайти. Син взагалі ріс відлюдником, і мама прозивала його «вовчиком». Замкнутий і впертий він часто тікав до лісу і додому повертався тільки під вечір. Було, що якось і заблукав, тому ночував сам серед дерев. Не боявся він лісу, навпаки – відчував у ньому себе захищеним і вільним. Ліс був для нього казкою. Під вікнами часто вили вовки, та мама казала, щоб не боялися, бо то співають вовчики-братики. І діти вірили їй, що то добрі істоти. Перші ягоди і гриби знаходив Анатолій.
Коли повернувся батько, жити стали краще – купили корову. За три з половиною кілометри Рихли, куди пішов у школу, де вчили до четвертого класу. Дорога була важкою – то яри, то вверх, то вниз. Зимою так замітало дороги, що на ледь добиралися до другого уроку. По дорозі завжди роздивлявся природу. Там був відомий Рихлівський чоловічий монастир, де жили монахи. Вони лікували людей – їх вигнали. Навкруги монастиря росли велетенські вікові дуби. Слід нової влади розчавив святиню – зруйнували кріпосну стіну, келії, а могутні дуби просто зрізали. Пам’ятає, як одне дерево пиляли три дні, щоб його звалити. Серед них був дуб, який вцілів до цього часу і тепер є відомим Цар-дубом на Чернігівщині. Його вік складає близько 800 років і має в обхваті понад шість з половиною метрів. В нього раніше вдарила блискавка, і, можливо, через це його не спиляли. Та на той час, він був не найбільшим серед дубів монастиря – знищили дійсно велетнів, які переважали над уцілілим Цар-дубом.
В четвертому класі вже долав 7 км до Оболоння. І саме тоді йому купили велосипед Орльонок. Відтоді він відкрив для себе ще одну казку, і нею стала Десна! Багато разів їздив сам на рибалку. Плавати не вмів, та мати пускала – знала, що все рівно не втримає і він сам вдере. Звечора готував вудочки, брав сокиру, куфайку і їхав до Десни. У верболозах рубав гілки, мостив їх на землі, рвав траву і настилав на верх, вкривався куфайкою і так і ночував у верболозах. А коли тільки світало, починав ловити рибу. Бути одному вночі не боявся. Мерз, та коли ловилась риба велика і багато – забував про це. Ввечері повертався додому з добрим виловом і лягав спати. Міг проспати весь наступний день – не будили, адже жаліли.
Свою першу вчительку Соню Артемівну любив. А ось читати навчився тільки в другому класі, і про те, що не вміє читати, ніхто не знав. Мав добру пам’ять і все почуте відкладав в голові. І коли його черга була читати, то він просто дивився в книгу і робив вигляд, що читає. Насправді просто говорив текст з пам’яті. Вимовляв виразно, не по складах і вчителька його хвалила, доки не розкрили правди. Довелось вчити літери і вчитися по-справжньому. Та початкову школу закінчив з грамотою. Зі школи завжди повертався повільно, роздивляючись ліс – чи то муравейник приверне увагу, чи то папороть. До неї цікавість була особлива, бо Соня Артемівна розповідала легенду про чарівну квітку папороті, яка не йшла з голови, і він мріяв знайти це містичне диво. Якось брів повільно зі школи лісом. Його увагу привернула галявина біля стежки, де росла папороть. Сонячний промінь, який пробився крізь гілки дерев, освітив папороть і це привернуло його увагу. Підійшов до папороті, розгорнув її і побачив… дві квітки на стебельці. Вони були розміром з монету у дві копійки, впритул наближені до стебла. Мали дуже ніжний червоно-фіолетовий колір, а середина жовтенька. Пелюсточки м’ясисті, як у кактусів, трохи загострені. Довго він дивився на неї, був здивований, розгублений і щасливий. Була думка зламати папороть і показати іншим його знахідку. Та рука не піднялась – залишив. А коли розповів іншим про свою пригоду – не повірили. Наступного дня він змову приїхав до того місця, де вчора бачив ці магічні квіти, але того стебла вже не знайшов. Досі пам’ятає ту знахідку. Наука стверджує – папороть не цвіте, а значить квітки не існує. Та в її існування вірили нашї предки і називали її «Перуновим цвітом».
Хтозна, можливо, наука помиляється і папороть дійсно цвіте, адже диму без вогню не буває і, можливо, легенда не така вже й легенда, та чомусь вірю, що та давня історія була правдою.
Дев’ятий і десятий клас закінчував у Понорницькій школі і знову шлях у 7 кілометрів щодня. Та це було тільки в задоволення, адже він бачив нові місця красивої природи. Зимою жив в інтернаті. Тато часто розповідав про війну, і Анатолій брав до рук ножа, вистругував шаблі, солдатиків, грався ними. Брав до школи, де інші діти захоплено роздивлялись його іграшки і частенько пропонували купити їх, погоджувався. Так свої перші гроші заробив, будучи школярем. Після школи пішов на цегельний завод, згодом у колгосп, а тоді працював лісорубом у лісництві. Та заробітки були тут малі – лісники нарубане заберуть і продадуть, а виходило, що нічого не заробив. Одного разу дерево, яке пиляли, зависло. Він проходив повз і в цей час воно впало. Та пролетіло в сантиметрах від нього. Пощастило.
В Оболонні зустрів дівчину, яка працювала на посаді бухгалтера. Познайомились, закохались і 9 травня одружились. Сама Ольга Михайлівна була родом з Ковпита, Чернігівського району. А після закінчення Чернігівського кооперативного технікуму приїхала до Оболоння за направленням. Жила на квартирі. Постало питання – де жити? Подумали і поїхали, як переселенці на Херсонщину. Дали будинок на березі Дніпра. Анатолій пішов працювати на виноградники, дружина бухгалтером. Народилась Оксана. Тяга чоловіка до різьблення тільки розгоралась. Він вечорами брав до рук інструменти і на дереві оживала його фантазія. Все більше мріяв про те, щоб його захоплення стало його професією. Зробив декілька робіт різьбленням, взяв їх і поїхав до Косівського технікуму народних художніх промислів ім. В.І.Касіяна, що на Івано-Франківщині. Відбір був жорсткий – на одне місце 20 чоловік. І обов’язковим було представити свої роботи для членів комісії. Та коли побачили вироби Анатолія Петровича, зарахували відразу на другий курс. Почалось навчання. Дружина поїхала до себе додому з донькою. Щодня чекала листів. Бачила жагу чоловіка до різьблення і поставилася до тимчасової розлуки з розумінням. Згодом поїхала до нього. Там гори і велика волога – дощі йшли майже щодня – клімат доньці не підійшов і мусила повернутися додому.
Чоловік закінчив технікум і нарешті став тим, ким мріяв: художником, майстром живопису, скульптури і архітектури. Направили в Ічнянський район в село Іваниця, де була художня майстерня, на якій малювали хохломським розписом. Щоб зробити виріб, треба застосувати 11 технік. Анатолій Петрович рік був відповідальний за виробництво і слідкував, щоб не було браку. А на другий рік вже був начальником цеху. Дружина теж почала працювати біля чоловіка і освоїла техніку малювання хохломським розписом. Подобалося тут – поряд Качанівка, природа гарна, та все ж хотілося ближче до рідного дому. Приїхав у Сосницю. Дуже сподобались ліс, річка, луги. Пішов у лісгосп, де його взяли художником. Так і переїхали. Почав робити бюсти на замовлення. Та різьблення не покидав. Не злічити робіт, скільки зробив за весь час. Слава про майстра ширилася швидко, і його запросили до Національної спілки народних майстрів України. Та зараз вже звідти вийшов. Спілка часто брала його роботи для участі у різних виставках. Стали цікавитися його витворами музеї і замовляли експонати. Були персональні виставки в Києві, на кіностудії ім. О. П. Довженка, в будинку кіно, в Українському домі та Чернігові. А у 1987 році був лауреатом всесоюзного фестивалю народної творчості, який проходив у Москві. Там були представлені три його скульптури, за що нагородили грамотою і дали медаль. Основні теми по різьбленню – наше древнє коріння, де поклонялися різним богам. Багато читав такої літератури і в уяві малював, як повинен виглядати герой і як би всю сутність перенести на дерево. Спочатку місяць, а то і більше, малював сюжет. Міняв, перемальовував. Тоді перемальовував на великий аркуш. А вже звідти на дерево. Саму деревину потрібно напиляти і сушити не менш, ніж два роки, інакше її вигне. А тоді склеїти, бо в основному розмір вже існуючої колекції 90 на 45. Через копірку нанести малюнок і тоді ще більш місяця вирізати. Коли роботу завершено – очищає, шліфує і покриває бейцморилкою для деревини, яка надає природного благородного кольору. А тоді покриває воском, розведеним зі скипідаром. Дві неділі дерево напитується цією сумішшю і тоді висихає, надаючи виробу глянцевого блиску. Та остання суміш якраз і «консервує» роботу, щоб роки над нею влади не мали. Кожен витвір має свою назву. Це відтворення до «Лісової пісні» Лесі Українки, є коляда, є інсталяція до пісень і, звісно, язичницькі боги (Бог Сварог і Лада та інші). І від цих робіт йде якась магія. Додам, що коли дивишся на роботи майстра, то починаєш вірити, що вони магічні, бо саме таке почуття відчуваєш у собі.
А ще Анатолій Петрович випустив книгу: яка є унікальною, адже той матеріал, який він збирав довгих сім років, – безцінний і така інформація, яку він зібрав по крихточці, лягла в основу книги вперше. Це «Крашанки Чернігівщини». Кожне село, район мали свої орнаменти, які обов’язково наносили на яйця. Кожен знак щось означав. Їздив по селах і розпитував у старих людей, а ті ділилися знаннями. Це зараз крашанки прикрашають вільно, аби гарно. А тоді яйце було, ніби ікона, першооснова нашої культури і повинне в собі нести традиційний для місцевості візерунок. Означав він різне – млинок, огірок, волошки, ружу, човник, барвінок і так далі. В книзі зібрано 180 крашанок і це видання вже охрестили обличчям Чернігівщини. Дуже дякує всім, хто допоміг у розробці унікальної книги, яка несе в собі сакральна спадщину стародавньої України. Подарував у всі школи Чернігова, музеї, бібліотеки. Випустили тиражем 500 екземплярів, та ще можна придбати це безцінне видання в Чернігові, в книгарні Інтерметсо, що по вулиці Шевченка 9.
Донька Оксана має татові гени – вона стала керамістом. Вже понад 20 років працює в центрі дитячої творчості в Коропі. Вчить дітей ліпити різні скульптури. Персонажі теж придумує сама. Біля сіл Верба і Осьмаки є поклади керамічної глини, де беруть породу для виробів. Буває, що замовляють глину через інтернет. Виліпленого персонажа залишають сохнути, щоб з нього вийшла волога і тільки через певний період відправляють у спеціальну керамічну піч, де температура 1000 градусів. Виріб з такої глини при випаленні не розтріскується. Роботи її дітей вже багато разів брали участь у всеукраїнських конкурсах і перемагали. Тато часто спілкується з донькою на теми народного мистецтва, підказує. Колись він радив їй, щоб вона розвивала напрямок народних традицій по трипільській культурі – донька прислухається до його порад. Є ще син Тимур, але він займається фотографією. Та іноді пише вірші. До речі, сам Анатолій Петрович теж має таке захоплення. Що вже творча людина! І в усе, що робить, вкладає душу, адже перед тим, як світ побачить його нова робота, вона зародиться у ньому, буде думана-передумана, виношена і зроблена з особливим трепетом і блиском в очах. То може саме тому його витвори такі енергетичні і магічні? А може це все-таки магія квітки папоротника, яку він пожалів і не зірвав. Але те, що саме йому пощастило її побачити, Анатолій Петрович вважає добрим знаком.
