Спогади про батька

75 років минуло відтоді, як Україну було визволено від німецько-фашистських загарбників. Та мужність, відвагу, терпіння, волю, які виявили воїни II світової війни, забути неможливо. Наша уява, наша мрія, наша воля до миру – не дасть приспати пам’ять, вона завжди жива і немеркнуча, вона у наших спогадах.

Дев’ятеро дітей

Напередодні 9 травня розмовляємо з уродженкою села Вільшане, нині сосничанкою Надією Федотівною Кузьменко.

Вона народилась 1939 року. В сім’ї до війни зростало 4 дітей, а після з’явилося ще 5 братів і сестер – всього 9 дітей! Найменший брат із довоєнних дітей з’явився на світ, коли батько пішов на війну. І мати сама давала всьому раду.

Мій батько Федот Васильович Кочу бей був на війні з першого дня. Дійшов до Берліна. Був учасником бойових дій. А ми з матір’ю залишались в селі. Пам’ятаю, як до нас постійно приходили жіночки, щоб мати прочитувала листи-трикутники з фронту. На той час багато людей були не писемні, не вміли ні читати, ні писати. Отож, мати прочитає, а тоді вони просили, щоб вона дала і відповідь. Скільки в хаті було сліз і переживань – не передати. Тоді був листоноша Тихін Михийович (прізвища не пам’ятає). А скільки йому довелось пережити разом із тими вдовами, яким приносив похоронки.

В селі не йшли бої, однак добре було чути гуркіт німецьких літаків з чорними хрестами, які кружляли над головами. Мати не дозволяла виходити з хати. Та діти є діти. Біля нас була копанка і там прала одна сільська жіночка. Пам’ятаю, якось осколок зачепив її і розірвало їй живіт. Ми, діти, дуже перелякалися.

А одного разу зайшов до нашої хати німець. Попросив у матері молока та яєць. Ми всі обхватили матір і тулимось поближче до неї. Вона з переляку взяла з-під припічка повний горщик яєць і віддала йому. Він взяв кілька штук, а решту залишив на столі. Сказав, що в тебе діти. І він своїх залишив дома. Не всі німці були жорстокими.

У роки війни мати увесь час тримала корівку, дякуючи їй, ми всі вижили. Весною – на паші, а взимку то кияшиння давали, то вночі ходили по сіно до колгоспних стогів, що зберігались на лузі.

Майже щодня мати пекла хліб з картоплі (як деруни), борошна майже не було, клала хіба жменьку. А в сусідського майора хліб був із борошна. Старший брат Серьожа мало їв, був кволий і щоб якось його підтримати, тьотя Катя, майорова дружина, частенько кликала до себе та пригощала його хлібом. А він відкусить шматочок, а решту ховає в кишені для своїх братів і сестер. А вона запримітила і вже давала йому більше.

День Перемоги теж залишився у пам’яті дівчини. Хоч і була зовсім мала, та добре пам’ятає, як у гучномовець, що був єдиний у центрі села, сповістили про перемогу. Збіглося все село. Голова організував величезне застілля. її баба (батькова мати) взялась варити юшку.

Батько повернувся з війни

У грудні 1945 року батько повернувся з війни. Зайшов у хату у військовій шинелі, всі дуже раділи, кинулись обніматись, – розповідає Надія Федотівна, а в самої блищать очі. Вона не пам’ятала свого батька, адже йшов на війну, коли їй не виповнилось і двох років. Раділи і односельці. Хто що міг приніс до столу і всі разом святкували повернення батька.

Як і на війні у післявоєнний час він шоферував. У селі тоді була єдина машина ЗІС-5 і він на ній працював. Тоді вже інші з’явились. Але постійно батько працював в колгоспі шофером. Було, допізна на збиранні врожаю, а вночі везе молоко на Сосницю. Із Німеччини він привіз швейну машинку і вмів гарно шити і чоловічий, і жіночий одяг, а ще чоботи, валянки. Та як би там не було, наша сім’я завжди була дружна.

Благородство матері

Мати Тетяна Костянтинівна – дуже розумна, хазяйновита, охайна, благородна жінка. Надія Федотівна досі бачить перед собою великий мідний самовар на дровах, в якому заварювали чай. Вся сім’я збиралась за величезним столом. Пригощались цукеркам и-подушечка ми. А чай варили із калини, малини, був і калмицький чай, білий, такий, ніби теперішня кава з молоком. Мати випікала надзвичайні пироги, різної форми, то розочки, то сердечка. Такими пирогами пізніше балувала своїх дітей і чоловіка Надія Федотівна. А ще мати гуртувала дітей, читаючи книжки. Всі любили слухати. “Серьожа, коли поїхав на роботу, то з першої зарплати купив собі десять книжок. І далі щоразу, одержуючи зарплату, купував собі книжки”, -розповідає Надія Кузьменко. Вона теж завжди і дотепер любить читати. Тож і його книжки, і ті, що купувала дочка Валя, яка теж любила дуже читати, залишились у теперішній домашній скромній бібліотеці Надії Федотівни. Вона у свої 80 з хвостиком без зупинки читає «Кобзаря» напам’ять.

З Москви у Вільшане

За матір і батька у дочки особливі спогади.

Мій дід Костянтин Якович жив на Харківщині. Бідували. А тоді 3 брати поїхали на Поволжя. Там взяли землі скільки хто хотів. І почали господарювати. Багато і виснажливо працювали і мали достаток. А коли розкулачу-вали, то діда, материного батька, загнали аж у Магнітогорськ. Баба, його дружина, рано померла і моя мама Тетяна Костянтинівна вимушена була їхати до тітки у Москву. Там вона влаштувалась на роботу. А невдовзі познайомилась з батьком Федотом Васильовичем. Він там служив у військах МВД. Одружились і років три жили у Москві. Але батько сумував за Вільшанами. І сім’я перебралась у село. Міська невістка не дуже подобалась свекрусі. Тому ми, діти, не пам’ятаємо, щоб вона з нами тішилась, постійно з мамою. Інколи мати ходила в колгосп по наряду, але більшість часу тішилась з дітьми. Померла 63-річ-ною, у 1976 році. На той час найменший син служив в армії. А батько оженився вдруге. Коли сам помер, то в хаті залишалась його дружина. Тепер, після її смерті, хата стала пусткою. Дітей в неї не було. Коли приїжджає племінник, Любин син Славик, то завжди їздимо на кладовище, могилки прибрати.

Заміж за економіста

Надію Федотівну після закінчення 10-річки батько влаштував працювати помічником кухаря у їдальні технікуму у Сосниці. Робота дуже подобалась. Можна було разом навчатись у технікумі, оцінки у школі мала гарні, але тоді хотілось купити якусь обновку, адже дев’ятьом дітям батькам важко було справляти одяг і взуття. На вихідні їздила додому. Одного разу подружки раділи, мовляв, в село приїхало два парубки, один – економіст, інший – бухгалтер. Ото в клубі ми і познайомились з економістом. Я його бачила у технікумі. Він щодня купував хліб у їдальні. Думала, не місцевий. Як виявилось, він купував хліб додому. А в Вільшане приїхав після закінчення технікуму за направленням.

Коли пара одружилась у 1961 році, проживали на Заріччі.

Я працювала у колгоспі, у ‘їдальні. Свекруха боялась, щоб не забрали землі, тому треба було йти у колгосп. А чоловік пішов у банк кредитним інспектором. Хату перенесли із Заріччя, бо тоді постійно затоплювало і важко було добиратись до Сосниці, – розповідає жінка.

Разом з чоловіком Василем Никифоровичем виховали двох прекрасних доньок Тамару і Валю, які тепер проживають сім’ями на Вінниччині та на Луганщині. А внук навчався у технікумі, тоді закінчив Чернігівський інститут і постійно був з бабусею. Надія Федотівна, хоч і любила свою роботу, проте в колгоспі не хотіла залишатись і перейшла працювати диспетчером на автостанцію. Десять років намагалась всім пасажирам догодити, любили її. Бувало, чує: сьогодні Надя, всі поїдемо, казали, зокрема, в’юнищани. Справді, Надія Федотівна навіть коли не було квитків і вільних місць, просила шофера, щоб забрав пасажирів. А коли перенесли автостанцію на Гору, вирішила, що далеко, не встигне за обід корову подоїти, і повернулась на своє перше місце роботи, у технікум, але вже не в їдальню, а кладовщицею.

Лічені місяці до золотого весілля не дожили у парі Кузьменки, у 2010 році не стало дорогого і люблячого Василя Никифоровича. Про нього у Надії Федотівни лише найкращі спогади.

Велика рідня, як оберіг

Летять роки… І тільки добрі спогади наввипередки скачуть попереду. Пригадуються традиційні 50-річ-ні ювілеї братів і сестер. «Зоя, Сашко, Оля тепер у Москві, – каже бабуся. – Таня у Ленінграді. На фото (перший ряд – довоєнні діти, другий – післявоєнні) всі зібрались на її 50-річ-ному ювілеї. Святкували у дочки на Дніпропетровщині». У 2004 році не стало найменшого брата Михайла, який проживав у Семенівці. Сестра Тамара найдовше залишалась у Вільшанах. Тепер на Ніжинщині.

Діти Надії Федотівни не часто нині навідуються, особливо Валя з Луганщини. Брати і сестри теж не в силах долати кордони. Але не було того дня, щоб не спілкувалась бабуся з рідними по телефону. Дочка Тамара із зятем кличуть до себе. «Хатини не хочеться кидати, та скоро, мабуть, доведеться», – тужить Надія Кузьменко. Але ще вправно господарює в хаті, на городі, у поміч їй завжди велосипед. А головне, бабуся не згадує нічого поганого, не жаліється на життя. І це додає їй сил. А в День Перемоги бажаємо їй, за сімейною традицією, про яку вона трепетно розповідає, скуштувати смачної юшки на природі, хоча б у своєму затишному садку. Зі святом!

Зараз читають

Чия земля?

З 1 жовтня 2020 року планується запровадити ринок земель...

У Сосниці привітали освітян з професійним святом

Кожна перша неділя жовтня – традиційне свято працівників освіти....

Задесенський округ залишається без старости

Сьогодні на розгляд сесії виносилося питання щодо затвердження старости...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Вам також може сподобатисяПОВ'ЯЗАНІ
Вам рекомендовано