75 років минуло відтоді, як Україну було визволено від німецько-фашистських загарбників. Та мужність, відвагу, терпіння, волю, які виявили воїни II світової війни, забути неможливо. Наша уява, наша мрія, наша воля до миру – не дасть приспати пам’ять, вона завжди жива і немеркнуча, вона у наших спогадах.
Дев’ятеро дітей
Напередодні 9 травня розмовляємо з уродженкою села Вільшане, нині сосничанкою Надією Федотівною Кузьменко.
Вона народилась 1939 року. В сім’ї до війни зростало 4 дітей, а після з’явилося ще 5 братів і сестер – всього 9 дітей! Найменший брат із довоєнних дітей з’явився на світ, коли батько пішов на війну. І мати сама давала всьому раду.
Мій батько Федот Васильович Кочу бей був на війні з першого дня. Дійшов до Берліна. Був учасником бойових дій. А ми з матір’ю залишались в селі. Пам’ятаю, як до нас постійно приходили жіночки, щоб мати прочитувала листи-трикутники з фронту. На той час багато людей були не писемні, не вміли ні читати, ні писати. Отож, мати прочитає, а тоді вони просили, щоб вона дала і відповідь. Скільки в хаті було сліз і переживань – не передати. Тоді був листоноша Тихін Михийович (прізвища не пам’ятає). А скільки йому довелось пережити разом із тими вдовами, яким приносив похоронки.
В селі не йшли бої, однак добре було чути гуркіт німецьких літаків з чорними хрестами, які кружляли над головами. Мати не дозволяла виходити з хати. Та діти є діти. Біля нас була копанка і там прала одна сільська жіночка. Пам’ятаю, якось осколок зачепив її і розірвало їй живіт. Ми, діти, дуже перелякалися.
А одного разу зайшов до нашої хати німець. Попросив у матері молока та яєць. Ми всі обхватили матір і тулимось поближче до неї. Вона з переляку взяла з-під припічка повний горщик яєць і віддала йому. Він взяв кілька штук, а решту залишив на столі. Сказав, що в тебе діти. І він своїх залишив дома. Не всі німці були жорстокими.
У роки війни мати увесь час тримала корівку, дякуючи їй, ми всі вижили. Весною – на паші, а взимку то кияшиння давали, то вночі ходили по сіно до колгоспних стогів, що зберігались на лузі.
Майже щодня мати пекла хліб з картоплі (як деруни), борошна майже не було, клала хіба жменьку. А в сусідського майора хліб був із борошна. Старший брат Серьожа мало їв, був кволий і щоб якось його підтримати, тьотя Катя, майорова дружина, частенько кликала до себе та пригощала його хлібом. А він відкусить шматочок, а решту ховає в кишені для своїх братів і сестер. А вона запримітила і вже давала йому більше.
День Перемоги теж залишився у пам’яті дівчини. Хоч і була зовсім мала, та добре пам’ятає, як у гучномовець, що був єдиний у центрі села, сповістили про перемогу. Збіглося все село. Голова організував величезне застілля. її баба (батькова мати) взялась варити юшку.
Батько повернувся з війни
У грудні 1945 року батько повернувся з війни. Зайшов у хату у військовій шинелі, всі дуже раділи, кинулись обніматись, – розповідає Надія Федотівна, а в самої блищать очі. Вона не пам’ятала свого батька, адже йшов на війну, коли їй не виповнилось і двох років. Раділи і односельці. Хто що міг приніс до столу і всі разом святкували повернення батька.
Як і на війні у післявоєнний час він шоферував. У селі тоді була єдина машина ЗІС-5 і він на ній працював. Тоді вже інші з’явились. Але постійно батько працював в колгоспі шофером. Було, допізна на збиранні врожаю, а вночі везе молоко на Сосницю. Із Німеччини він привіз швейну машинку і вмів гарно шити і чоловічий, і жіночий одяг, а ще чоботи, валянки. Та як би там не було, наша сім’я завжди була дружна.
Благородство матері
Мати Тетяна Костянтинівна – дуже розумна, хазяйновита, охайна, благородна жінка. Надія Федотівна досі бачить перед собою великий мідний самовар на дровах, в якому заварювали чай. Вся сім’я збиралась за величезним столом. Пригощались цукеркам и-подушечка ми. А чай варили із калини, малини, був і калмицький чай, білий, такий, ніби теперішня кава з молоком. Мати випікала надзвичайні пироги, різної форми, то розочки, то сердечка. Такими пирогами пізніше балувала своїх дітей і чоловіка Надія Федотівна. А ще мати гуртувала дітей, читаючи книжки. Всі любили слухати. “Серьожа, коли поїхав на роботу, то з першої зарплати купив собі десять книжок. І далі щоразу, одержуючи зарплату, купував собі книжки”, -розповідає Надія Кузьменко. Вона теж завжди і дотепер любить читати. Тож і його книжки, і ті, що купувала дочка Валя, яка теж любила дуже читати, залишились у теперішній домашній скромній бібліотеці Надії Федотівни. Вона у свої 80 з хвостиком без зупинки читає «Кобзаря» напам’ять.
З Москви у Вільшане
За матір і батька у дочки особливі спогади.
Мій дід Костянтин Якович жив на Харківщині. Бідували. А тоді 3 брати поїхали на Поволжя. Там взяли землі скільки хто хотів. І почали господарювати. Багато і виснажливо працювали і мали достаток. А коли розкулачу-вали, то діда, материного батька, загнали аж у Магнітогорськ. Баба, його дружина, рано померла і моя мама Тетяна Костянтинівна вимушена була їхати до тітки у Москву. Там вона влаштувалась на роботу. А невдовзі познайомилась з батьком Федотом Васильовичем. Він там служив у військах МВД. Одружились і років три жили у Москві. Але батько сумував за Вільшанами. І сім’я перебралась у село. Міська невістка не дуже подобалась свекрусі. Тому ми, діти, не пам’ятаємо, щоб вона з нами тішилась, постійно з мамою. Інколи мати ходила в колгосп по наряду, але більшість часу тішилась з дітьми. Померла 63-річ-ною, у 1976 році. На той час найменший син служив в армії. А батько оженився вдруге. Коли сам помер, то в хаті залишалась його дружина. Тепер, після її смерті, хата стала пусткою. Дітей в неї не було. Коли приїжджає племінник, Любин син Славик, то завжди їздимо на кладовище, могилки прибрати.
Заміж за економіста
Надію Федотівну після закінчення 10-річки батько влаштував працювати помічником кухаря у їдальні технікуму у Сосниці. Робота дуже подобалась. Можна було разом навчатись у технікумі, оцінки у школі мала гарні, але тоді хотілось купити якусь обновку, адже дев’ятьом дітям батькам важко було справляти одяг і взуття. На вихідні їздила додому. Одного разу подружки раділи, мовляв, в село приїхало два парубки, один – економіст, інший – бухгалтер. Ото в клубі ми і познайомились з економістом. Я його бачила у технікумі. Він щодня купував хліб у їдальні. Думала, не місцевий. Як виявилось, він купував хліб додому. А в Вільшане приїхав після закінчення технікуму за направленням.
Коли пара одружилась у 1961 році, проживали на Заріччі.
Я працювала у колгоспі, у ‘їдальні. Свекруха боялась, щоб не забрали землі, тому треба було йти у колгосп. А чоловік пішов у банк кредитним інспектором. Хату перенесли із Заріччя, бо тоді постійно затоплювало і важко було добиратись до Сосниці, – розповідає жінка.
Разом з чоловіком Василем Никифоровичем виховали двох прекрасних доньок Тамару і Валю, які тепер проживають сім’ями на Вінниччині та на Луганщині. А внук навчався у технікумі, тоді закінчив Чернігівський інститут і постійно був з бабусею. Надія Федотівна, хоч і любила свою роботу, проте в колгоспі не хотіла залишатись і перейшла працювати диспетчером на автостанцію. Десять років намагалась всім пасажирам догодити, любили її. Бувало, чує: сьогодні Надя, всі поїдемо, казали, зокрема, в’юнищани. Справді, Надія Федотівна навіть коли не було квитків і вільних місць, просила шофера, щоб забрав пасажирів. А коли перенесли автостанцію на Гору, вирішила, що далеко, не встигне за обід корову подоїти, і повернулась на своє перше місце роботи, у технікум, але вже не в їдальню, а кладовщицею.
Лічені місяці до золотого весілля не дожили у парі Кузьменки, у 2010 році не стало дорогого і люблячого Василя Никифоровича. Про нього у Надії Федотівни лише найкращі спогади.
Велика рідня, як оберіг
Летять роки… І тільки добрі спогади наввипередки скачуть попереду. Пригадуються традиційні 50-річ-ні ювілеї братів і сестер. «Зоя, Сашко, Оля тепер у Москві, – каже бабуся. – Таня у Ленінграді. На фото (перший ряд – довоєнні діти, другий – післявоєнні) всі зібрались на її 50-річ-ному ювілеї. Святкували у дочки на Дніпропетровщині». У 2004 році не стало найменшого брата Михайла, який проживав у Семенівці. Сестра Тамара найдовше залишалась у Вільшанах. Тепер на Ніжинщині.
Діти Надії Федотівни не часто нині навідуються, особливо Валя з Луганщини. Брати і сестри теж не в силах долати кордони. Але не було того дня, щоб не спілкувалась бабуся з рідними по телефону. Дочка Тамара із зятем кличуть до себе. «Хатини не хочеться кидати, та скоро, мабуть, доведеться», – тужить Надія Кузьменко. Але ще вправно господарює в хаті, на городі, у поміч їй завжди велосипед. А головне, бабуся не згадує нічого поганого, не жаліється на життя. І це додає їй сил. А в День Перемоги бажаємо їй, за сімейною традицією, про яку вона трепетно розповідає, скуштувати смачної юшки на природі, хоча б у своєму затишному садку. Зі святом!
