Новини Село і люди. А чом би не похвалити

Село і люди. А чом би не похвалити

-

- Advertisment -Село і люди. А чом би не похвалити

Знайомтеся! Шановане у Пекареві подружжя Антонїни та Віктора Петришиних. Віктор Михайлович, відповідаючи на запитання як сталося, що він пішов у соціальні працівники, не задумуючись, сказав:

– Першою опанувала сферу обслуговування і надання допомоги одиноким та пристарілим людям моя дружина. А коли їй додалося роботи, потрібна була іще одна людина. Я погодився, щоправда, працюю на 0,75 ставки. Разом ми доглядаємо 19 чоловік. їх віковий контингент здебільшого у межах 75-95 років. Я вже звик до стареньких й іноді стає прикро як рідні діти, брати, сестри, племінники проявляють до них черствість. Ми з Антоніною не ділимо підопічних на твої і мої, вони всі наші. Грубки топимо, воду носимо, їсти варимо, послуги платимо, ліки замовляємо, продукти купуємо, а кого ще й погодувати треба.

До того, як стати «нянем», щоправда, не вусатим, Віктор трудився у будівельній бригаді колгоспу. Нині ж про неї лишилися згадки вже давно нема ні колгоспу, ні бригади. Проте вдома у нього як в справжнього господаря є корівка, теличка, свині, кури. На півтора гектарах щороку росте картопля, гарбузи, буряки. Садить, обробляє, збирає городину чоловік власним тракторцем. Той тракторець стає в нагоді й стареньким. Бабусям і дідусям непотрібно ходити, когось шукати, просити, Віктор городи їм виоре, урожай збере, дров привезе. Пригодилися йому в житті й теслярські навички. Односельці часто просять чоловіка поставити паркан, зробити ворота або щось приварити – не відмовляє. Зварювання, так склалися обставини, він освоїв самотужки, як до речі, й багато чоловіків села, бо після розпаду господарства навіть з лопатами та сапками виникали проблеми не те, що з іншим реманентом. У Віктора Михайловича є мрія: наступного року разом з кумом спорудити бесідку, а ще відірватися хоч раз на рибалці. Любить він щучок і карасиків. Для цієї справи має човника, якого сам змайстрував і не лише собі.

– На човен,- говорить , – іде верба. Вона легша по вазі, але сосна краща по витривалості. Коли є матеріал. я можу за день-два човна зробити. Не хочу хвалитися, але вмію ще й вози майструвати. Не знаю скільки десятків я їх переробив у колгоспі, навіть з Коропського району були замовники. Тепер коней залишилися одиниці і вози, то в минулому.

Поки ми розмовляли з Віктором Михайловичем, нагодилася його дружина Антоніна Петрівна. Славна така миловидна жіночка.

– У мене дуже гарний чоловік, – розпочала дружина. – Ми разом одну роботу робимо і в нього все виходить без проблем, особливо щодо господарської частини: там забити, там підрізати, закрутити, зварити, відігнути, підстругати, кахлі покласти, заколоти порося, грубку змайструвати, сажу потрусити. До речі, з цією сажею. Колись у село заїхали хлопці з сажотрускою. я стала Віктора просити зроби мені таку сажотруску і на 8 Березня отримала бажаний подарунок. Він все вміє робити, на що око гляне. Буває потрібно до стареньких визвати медика. Віктор заводить власне авто і їде за лікарем до Шабалинова, там дуже гарний фахівець. А коли людині стає надто зле, веземо на Сосницю і вдень, і о 24 ночі. Оце днями у нас ремівці порозчищали від гілля електролінії і хто за ними повинен прибирати, ніяк не можемо добитися. Ну ми разом приїхали трактором з бензопилкою, що подужали, обпиляли і вивезли на своїй солярці. Але там дуже величезні липи. Учора в однієї бабусі Віктор півдня розчищав завали гілля у дворі та біля двору і сьогодні зранку теж. Нам не під силу удвох справитися з такими об’ємами, тут має допомагати й сільська команда з благоустрою.

На запитання чи не думали переїхати Петришини до райцентру, вони люди ще порівняно молоді, Антоніна та Віктор відповіли.

– Якщо відверто – ні. Нас ніде не ждуть. Можливо, хтось шукає кращих заробітків за кордоном, але ми житимемо цим життям. А ось за сина, як складеться у його доля, думки є, адже в селі ні роботи, ні перспективи. Колись ми обоє працювали в колгоспі. Я 11 років бухгалтером та економістом, а потім, як розпочалася реорганізація, кар’єра й скінчилася. Спасибі колишньому сільському голові Миколі Попелі, запропонував мені стати соціальним працівником. Працюю ним вже 20 років. З бабусями та дідусями у нас кожен день пам’ятний. Приходиш зранку – одна ситуація, а увечері вже зовсім інша. У мене є 94-річна пенсіонерка, недалечко через городи живе, Ганна Олексіївна Петришина, так вона, незважаючи на роки, ще в курсі всіх подій і веде дуже активний спосіб життя. Ми шанобливо називаємо її своїм живчиком. Софія Григорівна Лиходій теж має поважний вік – 92 роки, але вдома її не застанеш, все у походах, у дорозі. Взимку вечорами ходимо до старенької провідувати. щоб бува десь не засиділася. Марія Кошіль та Палажка Кошіль – добрячки від Бога. Завжди першими тебе розпитають про здоров’я, про справи, про новини. Залишившись більше року без дружини, не впав у відчай Микола Васильович Лиходій. Він сам собі І наварить. І поприбирає, що під силу. До нього приємно заходити, він цікавий співрозмовник. Хоча, звичайно, бувають й інші варіанти, та ми сприймаємо все адекватно, кожна людина, якою б вона не була, кволою, наполегливою, навіть вередливою, нам дорога і небайдужа. Бо життя справді багатогранне і долі у наших стареньких різні й без розуміння. співчуття, толерантності тут ніяк не можна. За роки роботи прослідковується така закономірність: якщо у дітей все в порядку, то І в їхніх батьків теж. Такі діти, перебуваючи за сотні та тисячі кілометрів, постійно піклуються про своїх мам і татусів, телефонують їм та нам. І повірте, це нас підтримує. Знаєте, ми цьогоріч всього тільки раз й відпочили, коли нас запросили на день соціального працівника. Спасибі керівництву за свято, за нагоду поспілкуватися, побачити всіх колег.

Віддавати, а не брати собі – таке життєве кредо у соціальних працівників Антоніни і Віктора Петришиних. Тому і невипадково, що про цих людей пекарівці, з якими принаймні довелося нам поспілкуватися, щонайкращої думки.

– Віктор та Антоніна для мене, – говорить Марія Василівна Кошіль – все рівно що швидка допомога, що ангели-охоронці. Як тільки проблема, так до них, ніби до рідних. Та й від інших чую як називають Вітю й Тоню сином і донечкою, а старші кличуть внуком та внучкою. А таке визнання потрібно заслужити. Чи я не права?

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Останні новини

ФК «Кудрівка» перемагає «Динамо» та робить крок до чемпіонства

Єдиною командою із представників нашого району, яка на минулих вихідних здобула очки, була саме ФК«Кудрівка», яка вдома...

«Волинка» «горить» на нефартовому стадіоні «Торнадо». «Березна» бере реванш у «Лав»

«Торнадо» (Стольне) 5:1 «Волинка» (2:0)Гол: Штакал Віталій. В кожної команди бувають матчі, коли здається,...

30 сесія: громада приймає у власність майно району

23 вересня відбулось засідання 30 сесії Сосницької селищної ради, на якому були присутні 16 депутатів. Всього на...
- Advertisement -Село і люди. А чом би не похвалитиСело і люди. А чом би не похвалити

У Сосниці з’являться безкоштовний прокат велосипедів та вуличні майстерні

На сьогоднішній день Сосниця – центр об’єднаної громади. В селищі немає громадського транспорту, люди, які приїжджають до...

Виборча застава: хто скільки платить

Цього року було прийнято закон, який вніс деякі корективи щодо виборчої застави, а саме зменшено розмір обов’язкової...

Зараз читають

Афганці Сосниччини відвідали батьків своїх загиблих побратимів

Афганці Сосниччини відвідали батьків своїх загиблих побратимів...

Урочище «Бардацьке»

Сама ковальня знаходилась на підвищеній місцевості. Є...
- Advertisement -Село і люди. А чом би не похвалитиСело і люди. А чом би не похвалити

Вам також може сподобатисяПОВ'ЯЗАНІ
Recommended to you