…Олесе, при мені можна вбити людину, і я не змигну оком. Убивали і мене разів 3-4, я теж не моргав. Та я міг би заплакати зараз, якби Ви раптом стали переді мною. Не від горя, і, може, не від радості, а від безкінечної ніжності…
…Кудлата, північна кішко, чому так? Тому, Олесе, тому, моє хороше миле сонечко, що ніколи вона не знала – пожаліти можна і не принижуючи, не ображаючи. А зовсім, зовсім по-іншому. Паршива, зеленооко кішко!…
…Жарко, холодно, смішно, радісно. Олесе, мила, рідна. кудлата, мальчішка, не потрапляйте мені під руку, задушу. Можете потім принижувати мене, скільки Вашій зеленоокій душеньці буде завгодно…
…Вона, бачте, «в житті нікому не жалілась». Скажіть, будь ласка, ніби обов’язково треба жалітися. Гордість яка! Яка витривалість! А ось мені сьогодні зубний лікар Сморгонський витягував нерв із зуба, а я йому дав кулаком в живіт, щоб не боліло. І допомогло! А перед тим було просто жахливо, все тримався, на гордість надіявся…
…Досить. Слухайте. Ніколи жодного поганого слова Ви не зможете сказати мені в очі. Не зможете. Тому що я дорогий Вам таким, яким є. Я нічого у Вас не прошу. Кажу це не через хворе самолюбство чи через гордість, а тому, що я так розумію життя. Якщо нема чого дати від надлишку, не давай нічого…
…Яким буде «Арсенал»? Олесе, я присвятив його Вам і зроблю все і навіть більше, ніж мені дозволять, щоб не було перед Вами соромно…
…Я маю з’явитися перед Вами і глянути Вам у очі, як тоді, як тоді. Олесе, я ніколи не забував Вас і часто, не думаючи вдень про Вас, бо ніколи, завжди, лягаючи слати. відкриваю перед собою свою душу. Я тихенько кажу: «Олесе, рідна моя, прости мене за те, що я така незграбна і незручна людина». Я цілую ніжно твої ноги. Я кажу: «Мила, далека моя, я знаю, що побачу тебе, і ми будемо особливо серйозні від нашої радості»…
…Ах, мальчішка моя. Посміхайтеся, посміхайтеся. Любіть життя, навіть якщо воно Вас не любить. Полюбить і воно Вас. Сильних не можна не любити. А я, Олесе, сонечко? А музика? Якби я умів грати, я б кожен день молився б землі, щоб вона відмовилась прийняти мене 200 років. Мені здається весь час, що коли я буду слухати Вашу, Олесе, музику, я буду щасливою людиною…
…Я не той сьогодні. Не звертайте уваги, Олесе, поболить і перестане. Можливо, почну працювати завтра вранці…
…Жахливий, брате, не настрій, а стан. Знову почав страждати ночами. Електрика гасне о третій ночі…
…Цілую Ваші руки. Чую Вашу музику, далеку, далеку. Згадую юність свою, ніби далекий голубий сон. Я один, цілковито один.
Спіть, Олесе! Я цілую Ваше дихання. Нехай воно буде тихим і рівним.
Ваш важкий Сашко…
В останньому листі О. Довженка звучить втома і туга. На той час він уже розумів, що його почуття не мали взаємності, на яку він розраховував – Олена не прийняла молодого палкого коханця, вона жила своє життя. Це життя було непростим – дитина-інвалід, хрест на акторській кар’єрі, робота «актриси по озвучуванню» на Мосфільмі, Кінохроніці, Дитфільмі. Згодом – війна, на яку Олена йде добровольцем. Контузія. Кілька операцій. Робота токарем і в госпіталі… По війні присвятила себе музиці, працювала піаністкою, концертмейстером театру мініатюр та ГІТІСу.
І все життя берегла листи від Олександра Довженка! Юлія Солнцева – вона ввійшла в життя Довженка надто скоро після розриву з Черновою, але заступила собою усіх інших, – дізнавшись про ці листи режисера, хотіла з ними ознайомитись і, мабуть, знищити, як вона робила не раз зі щоденниками і записними книгами чоловіка, та, на щастя, доля переписки склалась по-іншому: листи були передані самою Оленою Михайлівною Черновою кінознавцю Ірині Гращенковій і побачили світу 1994 році після смерті «Олесі-Льолі», розкривши нам цілком нового Довженка – чуттєвого, відвертого і свіжого.
