Новини Правда, про яку мовчали...

Правда, про яку мовчали…

-

- Advertisment -Правда, про яку мовчали...

Чим старше стаєш, тим більше починаєш поринати думками в минуле. На жаль, у роки юності мало хто цікавиться історією свого роду, історією поколінь, які жили й будували своє сьогодення задовго до того, як ти подорослішав. Сьогодні, намагаючись зазирнути в глиб років, з жалем розумієш, що вже нема кого розпитати про те, як переживали важкі й трагічні часи наші діди й прадіди. Пам’ятається, як у дитинстві досадно відмахувалась рукою від бабусиного: «А от колись…».

Скільки цікавого й потрібного могли й хотіли вони переповісти, скільки неоціненного досвіду й мудрості можна було б почерпнути з тих нехитрих, вистражданих оповідок. Недаремно кажуть: не знаючи правди про минуле, неможливо будувати сучасне. Чи не тому ми нині й стали безпорадні та беззбройні, що від нас роками замовчували й приховували правду? А нині, коли слухаєш людей старшого покоління, вона, ота правда, б’є по твоїй свідомості, мов по оголеному нерву… Саме такою виявилась наша розмова з тіткою Олею – колишньою сусідкою, з якою багато років прожили по сусідству. І лише зараз, коли сама вже підійшла до п’ятдесятилітнього рубежу, сиджу й слухаю, як школярик, якому вперше показали, як літери зливаються в слова…

Багато чого вона не пам’ятає особисто, але дитяча пам’ять зберегла розповіді старших сестер та батьків.

– Жила наша родина в селі, — поринає у літопис власного життя тітка Ольга. – Мої бабуся Анастасія й дід Тимофій були обоє із зажиточних сімей. їхній дім був повний достатку. Батьки бабусі володіли п’ятьма гектарами лісу й п’ятьма гектарами землі. Тож і молоді виявилися не бідними – навіть прислуга в домі була. От дід і покохав якусь з молодих робітниць. А бабуся Настя горда була, того не стерпіла. Забрала мою маленьку маму, розлучилась та й повернулась до своїх батьків. Розлучення тоді було великим гріхом. Казали, сім років діда до церкви не допускали через таку провину – як приходив на службу, то мав дозвіл лише біля дзвіниці на вулиці стояти.

Мама тітки Ольги Олена (уроджена Кеня) розповідала, що згодом з’явився у неї вітчим Борис Щоправда, був він з бідного роду. Але любив і Оленку, і її маму всією душею. Дівчинка кликала його татком. А оскільки спільних дітей у подружжя не було, то й він виховував маленьку як власну доньку, а згодом і для її дітей став справжнім улюбленим дідусем.

– Я народилася у 1939 році, тож пізнала лише, як сім’я бідувала у повоєнні роки, особливо у 1947-му, коли був голод, – переповідає тітка Ольга.— Але пам’ятаю мамині розповіді про дореволюційні часи, про розкуркулення й колективізацію, як їх переживала наша колись заможна родина. Про те не можна було голосно говорити, але тишком-нишком ми все ж слухали й всотували правду.

Щоб жити безбідно, сім’я важко працювала. Спали по 4-5 годин на добу. Ростили жито, овес, пшеницю, льон, просо, гречку. На жіночій половині сім’ї трималося все домашнє господарство – п’ятеро корів, кілька коней, вівці, свині, кури, гуси… Всі – від старого до малого – весь світловий день були при ділі. У дворі стояли велетенські гумна. У них завозили зерновий врожай з поля. На час стради родина наймала за плату робітників. А чоловіки потім впродовж зимового періоду обмолочували врожай вже сипами сім’ї.

-У нашій родині строго дотримувались посту, -розповідає Ольга Мефодіївна. – Якось так передувалось, ще й я з дитинства пам’ятаю: два місяці посту – два м’ясоїдних. Під час посту навіть сироватку не вживали – її згодовували свиням. А решту продуктів, заборонених до вживання, заготовляли на майбутнє. Мама розповідала – у лубочки (діжки) складали домашній сир, черіуючи з шарами масла власного виробництва. У діжках засолювали й рибу. Тоді довкола села у лісі було кілька колишніх русел Десни, куди ходили на щедру риболовлю. Свинину засолювали й підвішували у сінях – зими тоді були морозні, зберігалось гарно. Або просмажували м’ясо шматочками й заливали в чавунах смальцем. А ще у бабусі з дідусем знана пасіка була – 45 вуликів. Словом, час був такий: хто працював до сьомого поту, той і жив безбідно. Але були в селі, як і всюди, лежні й п’яниці. Ті працювати на землі не хотіли – дивились, де б щось поцупити. Вони, звичайно, перебивались, бідуючи.

Моральні закони існували теж не менш строгі, ніж церковні. Тітка Оля згадує з переказів, що

хоч їй мама Олена була й з заможної сім’ї, батько Мефодій прийшов у їхню родину практично ні з чим. У свій час його батько ослухався власних батьків, оженившись на дівчині Катерині. Родина на той шлюб згоди не давала. Тож неслухняний син пішов проти волі батьків, одружившись на коханій. За непослух батько залишив його без будь-якого наділу. Навіть сотки землі не виділив сину, прирікаючи його й своїх майбутніх онуків на злидні й поневіряння. Все життя молоді скуповували землю, клаптик до клаптика – щоб вона могла прогодувати родину. А між тим у них народилося 13 синів і одна донька. Та від поганих умов і голоду десятеро дітей померло – вижило лише чотири сини. Загартовані бідністю й працею, кожен з них дожив майже до ста років.

– А на мою родину, як переповідали старші, біди почали сипатися з початком розкуркулення й колективізації, — переказує тітка Ольга. – Мої дід з бабою й батьки не хотіли ані прощатися зі своїм добром, ані згодом йти до колгоспу. Відібрали, що змогли, силою.

У мами з бабусею, старші сестри розповідали, було багато золотих прикрас. Золото тодішнє, червоне. Бабуся його все у місто переносила. Там нишком то здавала, то міняла. Якби хто про те дізнався – одразу б у Сибір вислали, як і багатьох інших. По сусідству з моїми дідом та бабою жили теж заможні люди. Що там трапилось – чи за спротив, чи доніс хто – та взимку під’їхали «чорним воронком» до двору, їх усіх вивезли – казали, всією родиною в Сибір відправили. А під час «розборок» у хаті дев’ятимісячну дитинку роздягнутою просто з вікна у сніг викинули… Мама моя, добре, що вже сутінками, на животі по-пластунськи до того дитяти підповзала й забрала сердешне до себе. Маля потім родичі прихистили. А через кілька років та заслана сім’я з Сибіру повернулась якимось чином. Очерету наносили, поставили з нього стіни, глиною обмазали, та й жили. Вже не заможно, а як усі – як влада того хотіла. У хаті – самі стіни, піч, стіл, дерев’яні лави-дивани й через усю кімнату дерев’яний настил (піл називали), на якому малеча вкладалась.

Лихі часи були. И родину мого діда Тимофія (який розлучився з бабусею Настею, а потім оженився на іншій – того, що від церкви за це відлучили) теж у Сибір вислали. Сім’я потім повернулась, а дід – ні. Там і згинув. За так зване багатство, яке власними мозолями нажив. Коли його відправляли, він своїм дітям настанову давав: «Ніколи, ви чуєте, ніколи не купуйте землі! Я за землю на гибель відправлений. А ви, як доживете, побачите, що стане з Україною через сто років. Всі руки, що країну й Європу годували, винищать… Біда буде, ой, біда»…

А потім прийшов голод 33-го. Ольга Мефодіївна каже, що мама про те переповідала – люду стільки йшло з Полтавської області, що помирали обабіч усього шляху.

– Найстарша сестра моя, Паша, народилася у 1925 році, – перераховує жінка. – За нею братик Міша, він помер у дворічному віці. Затим Іван. Йому в 1941-ому вісімнадцять виповнилось, одразу на фронт і забрали. Звідти й не повернувся – загинув на Одері 10 травня 1945 року, якраз на наступний день після проголошення Перемоги. Там, у братській могилі, й похований. А за

Іваном у батьків ще нас п’ятеро знайшлося -Василь, Федір, Маня, я у 1939-му і найменший брат, який народився у 1941-му. Батька теж на фронт забрали. Всю війну пройшов, зраненим повернувся. Німці зруйнували й спалили все, що не встигла відібрати радянська влада. То батько з братами збили два дерев’яні вози й возили взимку ліс через болото. Сарай довжиною 15 метрів вибудували. А сестра моя Паша, коли німці молодь в Німеччину вивозили, у лісі з Іншими дівчатами сховалась. І корову з собою забрала. Там, у лісі, й жили.

Переховувались. А як німців вигнали – повернулась, і корову з собою привела. То й була наша годувальниця. Господарства великого вже не тримали, та нам, дітям, молоко було.

А тоді знову репресії почались, податки скажені. Є корова – то зобов’язаний норму масла державі здати. А в нас дітей багато, молока майже не залишалось. То батько купував масло в людей і здавав необхідну норму. Не здаси – у тюрму відправлять… Міста ж треба було годувати, то з села останні соки вичавлювали. Порося в кого було, в погребі або в лісі різали, бо шкурки теж треба було державі здавати. Отак і бідували. А потім голод 1947-го настав…

Тут жінка не стримує сліз. Згадувати те дуже важко.

Пасіки в родини вже не було – німці знищили. Худо-бідно рятувала корівчина. Але того не вистачало. Діти почали пухнути з голоду.

– Щавлю в околицях вже не було – люди геть чисто повищипували, – каже тітка Оля. – То старший брат якось приніс трави, схожої на щавель. От мама нам юшки й наварила. Нею всі, крім мене, й потравились. У мене шлунок одразу того трав’яного супу не сприйняв, то я його й не їла. А решта всі ледь вижили. Тоді працюючим у колгоспі по 50 грамів хліба на день видавали.

Мама свій хліб не їла – нам несла. Сама так виснажилась, що одного разу з ліжка не підвелась. Два тижні лежала. Думали – не виживе. Бог таки милував… Потроху виходили з того жахіття. Орали собою, коровами. А ще ж колгоспні норми… Мама сапкою траву позрубує, а ми, малеча, слідом – вибираємо. Знову каторжна праця – з раннього ранку й до самої вечірньої зорі…

Але вже не на себе – на державу. За те спочатку нічого не давали, згодом почали «палички» писати – трудодні. На ті «палички» в кінці року спочатку по 200 грамів зерна давали, потім по 500 почали. А потім вже й копійки почали давати, зарплата була 10 карбованців, тоді 15, а тоді вже й 45…

Рятувало родину те, що батько як інвалід війни мав право раз на рік на безкоштовний проїзд залізницею. От Мефодій Степанович користувався тією пільгою, щоб з’їздити в Ленінград. На відміну від голодного українського села, там магазини були наповнені різними товарами. Віз Мефодій туди якось зекономлені копійки, а назад – харчі й мануфактуру.

– Навезе ото батько тканини, – каже тітка Оля, -а мама з старшою сестрою її тоді ходили в місто міняти. Пам’ятаю, якось два пуди солі мама принесла звідти. За 15 кілометрів. Пішки. А треба було, бо вдома діти чекали… І ніколи ні на що не жалілась. Ото, буває, пустуємо, шкодимо, а вона й не гримала ніколи. Обійме нас, заплаче і гірко так каже: «Ой, діточки мої…». Мабуть, родина тітки Олі, яка на собі відчула сталеві лещата репресій та війни, не єдина. Таких було багато. Просто про це не можна було говорити. Не розповідали все навіть власним дітям.

— Але ж то старші сестри щось скажуть, то батьки шепочуться, а щось і власна пам’ять підкаже, -каже Ольга Мефодіївна. – Я якось одного разу, коли мої діти ще маленькими були, щось сказала їм про голод, а вони на мене так здивовано: «Який голод, мамо? Невже він був?». Я більш і не казала того – думаю, дякувати Богу, що у вас, мої діти, життя інше. І не зважувалась нікому все озвучувати. А зараз дивлюсь на все те, що довкола робиться, й все частіше згадую те лихоліття. І думаю: покоління, яке пережило оте пекло, якщо є Рай у потойбічному світі, повинне бути тільки в ньому, в райському саду, за всі пережиті страждання. Колись, як батько пішов на пенсію, сестра пішла оформляти йому документи, а в неї й питають: «А чи не хочете ви свої землі повернути?». А вона злякалась та: «Ні. Нема у нас мільйонів». А я думаю – дідові слова згадала: «Ніколи, діти, не купуйте землю. Бо за неї я на гибель відправлений»… За свою працю, за свій труд, за недоспані ночі… Так, багата й щедра наша земля. Вона весь народ України може прогодувати й подарувати безбідне існування. І годувала не тільки себе – недаремно її житницею Європи називали. Якби не… Якось по телевізору почула слова президента Америки Трампа про Україну: «Я не знаю жодної країни, в якій би змогли так обікрасти власний народ»…

Світлана ТОМАШ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Останні новини

Наші успіхи! Як змінилась Сосницька ОТГ за 3 роки

Сосницька громада була створена 29 жовтня 2017 року. До її складу ввійшло 6 сільських рад: Волинківська, Загребельська,...

«Вимпел» трощить «Марсель» на виїзді

«Марсель» (Ічня) 1-7 «Вимпел» (Сосниця) (0-4).Забиті голи: Кострома Ігор-3, Мищенко Ігор (3 пен.), Кушка Сергій-3.

Микола Адаменко

Микола Петрович Адаменко (20 грудня 1931, Загребелля, Сосницький район, Чернігівська область) - український поет, філолог. Член Спілки...

Інформація про поширення COVID-19 у Сосниці

  Дата Активні випадки Виявлені випадки Одужали Померли 22.10.2020 13 19 6 0 21.10.2020 13 19 6 0 20.10.2020 13 +4 19 +4 6 0 19.10.2020 9 15 6 0 18.10.2020 9 15 6 0 17.10.2020 9 15 6 0 16.10.2020 9 15 6 0 15.10.2020 9 +1 15 +1 6 0 14.10.2020 8 14 6 0 13.10.2020 8 14 6 0 12.10.2020 8 14 6 0 11.10.2020 8 14 6 0 10.10.2020 8 14 6 0 09.10.2020 8 -2 14 6 +2 0 08.10.2020 10 +2 14 +3 4 +1 0 07.10.2020 8 11 3 0  
- Advertisement -Правда, про яку мовчали...Правда, про яку мовчали...

Віктор Іващенко: працювати, а не обіцяти

Останніми тижнями у Понорниці кипить робота. Тут ремонтують асфальт, упорядковують лікарняне подвір’я, мінятимуть вікна у самій будівлі,...

10 літрів борщу і 8 картоплі щодня готує мама для синів

Ще в 9 класі вона була не така, як усі. П’ятнадцятирічна дівчина поклала на свої плечі тягар...

Зараз читають

Андрій Портний

Портний Андрій Дмитрович – голова Сосницької селищної...

Залізли в гуртожиток

12 червня мешканка с. Авдіївка просила направити...
- Advertisement -Правда, про яку мовчали...Правда, про яку мовчали...

Вам також може сподобатисяПОВ'ЯЗАНІ
Recommended to you