Потужна велич роду Ковалевських

Автор: Адаменко Микола Петрович

В п’янкому цвіті і в колючі в віхоли, У смугах втіхи і в полоні мук Яке це щастя – Сосницею дихати І відчувати дотик її рук… За те , що не схитнувся у двобої, Пройшов через наругу і пургу, Я, Соснице, повік перед тобою Лишаюсь в неоплатному боргу.

 Любов до краю свого дитинства завше підсилюється певними факторами, що той край возвеличують, у тому числі і непересічними особистостями, пов’язаними із тим краєм.

 Для сосничан відлік таких особистостей починається з Якова Скидана,  , якому Богдан Хмельницький  присвоїв  звання полковника за героїзм, виявлений ним у битвах з татарами.

 У 1663 році Яків Скидан очолив Сосницький полк, який, за свідченням автора книги «Шляхами століть» Івана Корбача, існував 25 років.

  У 1664 році мужній полковник  створив потужне з’єднання з навколишніх сотень і захистив с. Березне, а потім  здійснив  рейд по тилах ворога, завдавши йому великих втрат. Як свідчить названий вже дослідник,  Яків Скидана« у районі Коропа відбив польську казну, а в болоті під Сосницею ( за іншою версією, неподалік від Мени. М.А.) захопив амуніцію польського війська, побив багато шляхти».

 Але згодом потрапив у полон до поляків і був повішений  (чи спалений) на сосні на місцевості між с. Загребеллям і с. Спаським. Там нині встановлений сосничанами  символічний пам’ятний знак.

 Наш видатний краєзнавець Юрій Степанович Виноградський висловив припущення, що  Микола Гоголь, навчаючись у Ніжині, чув про мужнього полковника Скидана і його смерть А згодом  використав його як прообраз Тараса Бульби в однойменній повісті.

Наступним сосничанином із пантеону видатних постатей   є Марко Федорович Полторацький, що народився у 1729 році в сім’ї протоієрея Троїцького собору в Сосниці, де й минули роки його дитинства і ранньої юності.  Він вже з дитинства відзначвся неабияким музикальним хистом, співав у церковному хорі і виступав  у самодіяльних концертах.

 Згодом хлопця  взяли як співака  до придворного хору в Петербурзі. Потім він став регентом того хору, а згодом став директором придворної співочої капели.

 Марко Федорович успішно виступав і на оперній сцені.   У газеті «Санки-Петербурзькі відомості» 11 грудня  1750 року  повідомлялося таке:

 «…Полторацкому, природному малороссийцу, который впервые вышел в театр, каждый удивлялся и по справедливости можно сказать, что не уступит он наилучшим итальянским акторам».

М. Ф. Полторацький   виховав прекрасних музикантів, зокрема таких , як М. С. Березовський, Д. С. Бортнянський та інші.

 Помер Марко Полторацький 15 квітня  1795 року в Петербурзі.

 Нещодавно Сосницькій музичній школі присвоєно ім’я   Полторацького.

Принагідно ще слід сказати, що в Сосниці тривалий час мешкала внучка Марка Федоровича, якій був присвячений  вірш О. С. Пушкіна  « Я помню чудное мгновенье», що став  популярним романсом завдяки композитору Глінці…

 Досить широко пропагувалась Сосниця завдяки діяльності сосничанина Панаса Филимоновича Шафонського, який народився 1740 році і завдяки своїм феноменальним здібностям здобував освіту в трьох університетах – в Геле, Лейденіі, Страсбурзі і дістав звання доктора філософії, правознавства і медицини.

 З 1763 року О. Шафонський працював лікарем у російській армії, потім старшим лікарем шпиталю в Москві, а згодом став головним лікарем міста і зіграв важливу роль у боротьбі з  «моровою язвою» ( чумою ).

 У 1774 році Опанас Филимонович видав книгу  «Описание моровой язвы,  бывшей в столичном городе Москве с 1770 по 1772 год, с приложением всех для прекращения оной тогда установленных учреждений» ,  яка була перекладена іноземними мовами. 

В російсько-турецькій війні   О. Шафонський брав участь  як лікар  у складі російських військ.

 У1782 році Опанас Филимонович став радником Чернігівської кримінальної палати, а згодом – її голова, генеральний суддя.

 Опанас Шафонський відомий також як  краєзнавець. Він  на основі своїх досліджень в різних куточках України, в тому числі й на Чернігівщині, видав книгу « Черниговского наместничества топографическое описание», якою користувалося багато істориків впродовж століть.

 Помер О. Ф. Шафонський в 1811 році, похований в Чернігівській Воскресенській  церкві.

 Із  Сосницьким  краєм і з самою Сосницею пов’язане тривале перебування  видатної жінки-хіміка Віри Євстахіївни Богданівської. Вона періодично мешкала в  маєтку свого чоловіка генерала Попова і широко займалася там доброчинністю, у зв’язку з чим часто приїздила до повітового центру –  Сосниці.

 Віра Євстафіївна   загинула під час хімічних випробувань у віці 29 р.  і похована в селі Шабалинів , де їй споруджено пам’ятник з білого мармуру у вигляді  пароплава.

  До когорти відомих сосничан належить Костянтин Арсенович Корнєв, який народився в Сосниці 28 травня 1908 року. Батьки його працювали в земській лікарні: мати – кухаркою,  батько – санітаром. Закінчив початкову школу, потім Кролевецьку профшколу, потім Київський  хіміко-фармацевтичний інститут, після закінчення якого направляється в аспірантуру інституту хімії Української АН. Тут починається його наукова діяльність під керівництвом професора Яворського.

 У 1933 році йому доручають дослідження, пов’язані з індикацією та дегазацією отруйних речовин.

 У 1939 році К. А. Корнєва переводять до щойно організованого інституту АН УРСР. Тут він продовжує дослідження і розробляє хімічну реакцію, яка в науці називається реакцією Корнєва.

 З початку війни працює на військовому хімічному полігоні.

 Вагомий внесок робить Корнєв у хімію протипухлинних препаратів, за сумісництвом керує лабораторією в Українському санітарно-хімічному інституті. У 50-х роках він створює саме тут спеціальну синтетичну лабораторію. В ній  під його  керівництвом винайдені ефективні препарати протипухлинної дії.

Дуже багато відкриттів К. А. Корнєва впроваджено в практику.

 Член-кореспондент Академії Наук УРСР, доктор хімічних наук, професор підготував цілу плеяду вчених. Він автор 200 наукових робіт і30 авторських свідоцтв.

 Помер К. А. Корнєв 8 жовтня 1974 року і похований в Сосниці.

 Іменем Корнєва названа  одна із вулиць Сосниці.

 Серед видатних сосничан надійно утвердився ( особливо за останні 6 десятиліть) видатний кіномитець і письменник Олександр Петрович Довженко, іменем якого в Сосниці названі Сосницька середня школа ( нині гімназія), кінотеатр, вулиця й активно функціонує Сосницький меморіальний музей  О.П.  Довженка, який є своєрідною вузловою станцією духовності України і оберегом пам’яті  талановитого митця.  І звичайно ж, окрім всього іншого,  завдяки такому призначенню музею не лише сосничани, а й його відвідувачі з  різних областей, колишніх республік СРСР  і багатьох країн світу надійно ховають у пам’яті і   часові рамки життя Олександра Петровича ( 10 вересня 1994р – 25 листопада 1956 р.), і його життєвий та творчий шлях. А той шлях ( до самоствердження і слави) був такий же складний, як складною була й та епоха, з якою кожна людина ( у тому числі й митці) мирилися чи не мирилися.

 Колись відомий радянський поет Володимир Сосюра, щоб пояснити  (отже й виправдатись перед ствердженням своєї лояльності до радянської влади) у одному із  своїх віршів писав : « Я пішов воювать до Петлюри, бо у мене  штанів не було». Олександр Довженко в автобіографії  ( мабуть, з такою ж метою, як і В. Сосюра) зазначив: « Я увійшов у революцію  не тими дверми». Мабуть, він сказав так, бо штани в нього таки були. А «до Петлюри» він пішов з іншої причини. Але до цього я маю намір повернутися трохи нижче. А нині ще кілька слів скажу не як про політика, а як про  митця, бо, на мою думку, у його житті митець перевершив політику. А в поєднанні того й того з’явилися короткометражні комедії «Вася реформатор  та « Ягідки кохання», фільми :  «Звенигора», « Арсенал», «Земля» «Щорс», « Іван», «Аероград», документальні фільми:  «Визволення»,»Битва за Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні», фільм «Мічурин».Ним написані п’єси «Життя в цвіту», «Нащадки запорожців», кіноповісті «Повість полум’яних літ», «Антарктида», «Прощай, Америко», «Зачарована Десна»,  кіносценарій «Поема про море».

 Таки чималий творчий арсенал. Однак, із погляду сучасної мислячої людини, неоднозначний. Проте у всіх його творах відчутний потужний талант.

 Осмислюючи життєвий  і творчий шлях митця, захоплюєшся і сумуєш водночас, з’являється співчуття до непересічної творчої людини, душа якого страждала від роздвоєння. Але митець зробив, що міг у тих неймовірно складних умовах. І завдяки тому Україна ( і не лише Україна) збагатила свою мистецьку скарбницю.

 Нині ще більш неоднозначно, ніж постать О. Довженка, сприймається постать  Олекси Десняка ( хоча в радянські часи Олекса Десняк сприймався  абсолютно позитивно, був ідеальним виразником компартійної ідеології. Та й тематика його творів, і його поведінка в часи, коли він працював на Західній Україні як голова відділення Спілки письменників України, свідчить про те.  Однак , на мою думку, викреслювати його зі списку відомих сосничан не варто. Бо ж, як  би там не було, все ж він послуговувався в своїй творчості українською мовою, отже популяризував її і в якійсь мірі збагачував. Таких людей видатний наш учений і політичний діяч Михайло Грушевський  відносив до «татарських людей», які за татарщини хоч і змушені були служити  окупантам,  але зберігали українську  ідентичність, у тому числі віру, мову, звичаї і т. д.

 Олекса Гнатович Денсняк ( Руденко) народився в с. Бондарівна в родині селянина. Навчався в Борзнянському  сільськогосподарському технікумі, потім закінчив Чернігівський педагогічний інститут. Потім  сім років працював  у редакції Чернігівської обласної газети «Більшовик».

 Після приєднання Західної України до СРСР був головою Львівської філії Спілки письменників України  та редактором журналу  «Література і мистецтво». На початку війни працював у редакції газети «Боевая красноармейская». Загинув  22 травня 1942 року.

  Окремими виданнями вийшли такі твори О. Десняка:  «Десну перейшли батальйони», «Полк Тимофія Черняка»,

«Удай-ріка», «Таврійський сокіл», «Кров кличе», «Люди одного полку», «Ненависть», «Вибране», Твори т. 1,2.

Окрім названих видатних людей, життя яких пов’язане з Сосницею, можна назвати ще таких:

Народні артисти України Івасн Сикало, Петрол Рутинський, заслужений артист України Микола Слав’янський, артист ансамблю військового округу Іван Соломко  та ін.

 До цього слід додати ще тисячі сосничан, які  (  бодай в ролі отих «татарських людей»),  сприяли збереженню , а то й збагаченню духовного багатства України…

 Буквально з тиждень тому в мене з’явилися підстави збагнути, що наведений мною список  непересічних особистостей Сосниці ще не повний. У ньому бракує представників потужного роду Ковалевських, частина з яких пов’язана з хутором  Іванівка та іншими хуторами, що знаходилися вздовж берега   річки , вірніше – частини річки, що звалася і нині зветься – Чепелиха.

 До такого висновку мене наштовхнула, здавалося б, звичайна випадковість.

 Сосницький громадський активіст, мій колишній учень Андрій Леонідович Ткач мені  повідомив, що при  розмові з  чернігівським журналістом і активним громадським діячем Олександром Ясенчуком він дізнався про дуже цікаву книгу спогадів   колишнього сосничанина Миколя Миколайовича Ковалевського  « При джерелах боротьби». У ній автор веде мову й про названий уже мною хутір Іванівна, і про річечку  Чепелиху, і про річку Десну, і про урочище Борімка ,  і про озеро Соколине, яке живе і нині…

 Андрій Леонідович скопіював електронний варіант названої книжки, виданої в Інбруці ( Австрія) в 1960 році. І коли він взявся читати ту книгу, то не міг стримати захоплення і зателефонував мені, цитуючи фрагменти з першої частини книги, де йшла мова про Сосницю, про хутір Іванівку, про родовід Ковалевських, про урочище Борімку . Чомусь автор називає те учище «Баримка», можливо, під впливом офіційної московської мови , де в ненаголошеній позиції звук /о/  вимовляється як /а/. Між іншим, археолог Козловська, яка робила розкопки на городищі біля озера Борімка, називає те озеро Бурімка. Не виключено, що те /у/ з’явилося під впливом карпатського діалекту, який принесли сюди переселенці із заходу, де звук

/о/ вимовляється як /у/ («пуїхали).

 Але ця тема хай залишається для дослідників-мовознавців. А в мене поки що інше завдання: додати моїм землякам-сосничанам ще більше значимості і почуття гордості. А для цього поповнити пантеон видатних земляків рядом представників  призабутого чи в свій час відстороненого роду Ковалевських. А за основу взяти    книгу спогадів  непересічного представника названого роду Миколи Миколайовича Ковалевського. А перед тим осмислити перший інформаційний ланцюг про той рід. Перша ланка цього ланцюга – Олександр Ясенчук, потім Андрій Ткач, потім Микола Адаменко, нарешті – Олександр Карета – головний лікар Чернігівської обласної лікарні.

  Що стосується останнього, то він народився і провів своє дитинство на хуторі Чащі, який знаходився неподалік від хутора Ковалевських, на протилежному березі річечки Чепелихи. У свій час бабуся Олександра Карети Мотря  певний час працювала у Ковалевських по найму. Вона передала своєму роду теплі спогади про господиню хутора Ковалевських , яка подарувала своїй робітниці кришталеву вазу ( вона й нині знаходиться в родині Карет), а ще досить цікаве   зауваження про події часів революції:

 «Ну, що , Мотрона, більшовики владу беруть?» – « Та , кажуть, беруть». – «Що ж, нехай беруть. Та тільки що вони з нею робитимуть?»

 Отож  після того , як Андрій Ткач передав мені паперовий варіант десятка сторінок першого розділу спогадів, я віддав  те Олександру Панасовичу, будучи певним, що ота інформація його зацікавить. І вона справді його не просто зацікавила, а викликала щире захоплення. До того ж він, у якого  між словом і ділом дуже коротка відстань,  організував виготовлення  паперового варіанту   досить об’ємної книги та скопіював в Чернігівському обласному архіві дані про  деяких представників роду Ковалевських.

 Отже ще не прочитана книга Миколи Ковалевського почала згуртовувати навколо себе  людей, не байдужих до історії Сосниці і водночас схожих за темпераметрами.

 А в моїй здатній фантазувати голові стала формуватися думка про те, що названий мною ланцюг виник не випадково.  Створюється враження, що його  організувала якась невидима вища сила. І в процесі отого фантазування увиразнюється таке:

 Можливо, я на теренах Сосниччини є останньою ланкою того ланцюга і тому зобов’язаний  виокремити суть життя автора названої книги. А так, як я ту книгу вже прочитав, то мушу донести до людей і суть  тієї людини, і суть подій, що супроводили її. І мушу зробити те якомога швидше, бо роки життя М. Ковалевського і наше сьогодення дуже схожі. Складається враження, що сьогодення є віддзеркаленням конкретного минулого, і , на жаль, віддзеркалюються помилки, які були допущені  активною частиною того люду і призвели до краху української державності. До того ж  сприяла тому недостатня національна свідомість тогочасного суспільства.

 Отож  від загального переходжу до конкретики, все більше подрібнюючи ту конкретику. Почну з фрагментів інтернетної статті про Миколу Ковалевського.

 «3 вересня 1892 року народився український політичний діяч Микола Миколайович Ковалевський(1892 – 1957), важливий діяч української політичної  еміграції, який завдав своїми публікаціями великої шкоди російській радянській пропаганді і всій комуністичній системі.

 Кооператор, публіцист, поет, член  Всеросійських установчих зборів, обраних в листопаді 1917 року, скликаних в січні 1918 року для визначення державного устрою Росії і нелегітимно  розігнаних Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів за наказом Леніна»

 Уже цей невеличкий інформаційний фрагмент свідчить, що маємо справу з досить потужною особистістю.

 Із тієї ж інформації дізнаємось, що Микола Ковалевський ще автор двох книг – «Україна під червоним ярмом» (1937)  та «Опозиційні рухи в Україні та національна політика СРСР ( 1920 – 1954), Мюнхен, 1955 р.

 І хоч в названій інформації й зазначено, що , крім всього іншого, М. Ковалевський ще й поет, але про жодну поетичну збірку не сказано. Можливо, публікувався в еміграційній періодиці. Але для підтвердження того, що він має поетичний хист, свідчать окремі місця в його книзі « «При джерелах боротьби».

 А ось кілька свідчень із вступної статті до названої книги його давнього знайомого ( видно, по еміграції) Емінуеля Бірнбавма:

 « Добрих тридцять років знав я Миколу Ковалевського, і до кінця мого життя він залишиться в моїй пам’яті як один з найоригінальніших, найхарактерніших і наймаркантніших  постатей, яких я колись зустрічав… Проживаючи в багатьох країнах, він здобув широкий погляд на міжнародні політичні відносини. Але його становище до всіх  політичних питань, великих і малих, завжди було становищем українського  патріота… Він ненавидів російський комунізм…

 І ще автор вступу наводить уривок з листа М. Ковалевського до нього, датованого 7 травня 1957 року (незадовго до його смерті):

 « В довгі зимові дні, лежавши в санаторії, я мав досить часу, щоб передумати моє минуле. Іноді мені здавалося, що я, мабуть, не зробив правильно, коли покинув 1920 року мою батьківщину і подався в країни західної цивілізації. Можливо, що все ж таки я ще міг би щось  зробити для моєї батьківщини, залишаючись на місці. І ця думка сповнювала мене болем. Але потім передо мною ставали образи моїх друзів, що стали жертвою совєтсько-російського терору. Така доля спіткала б і мене. Моєю глибокою надією лишається не війна, а зміни, які почалися тепер на Сході».

 Уже із сказаного мною можна зробити висновок, що Микола Ковалевський – постать непересічна, що ми, сосничани      (принаймні найбільш національно свідомі), можемо пишатися ним і ще більше пишатися нашим краєм, який здатен послати в світ таку особистість.

 Але, мені здається, перед нами  ще не образ, а лише схема образу. Та й дослідження це стосується не одного образу , а всього роду Ковалевських. Отже ми ще лише почали дослідження…

 А перед тим, як це дослідження почати,  я вирішив відштовхнутися від такої згадки М. Ковалевського:

 « Стара хата стояла на високому горбку над Чепелихою, оточена рядом струнких тополь і великим садом. До хутора також належав ліс «Несторенко» з великим озером Соколиним.

 Господарка на цьому хуторі не була складна. Орної землі було небагато. Зате було багато сіножатей і городини.

 Крім того, на Чепелисі був невеликий млин, до якого з’їздилися з навколишніх сіл селяни молоти  зерно: з Малого Устя, з Чащів, Слобідки та з великого козацького села Баби. Душею всього був мірошник Лефір. Увечері він розкладав коло  млина багаття і варив вечерю, найчастіше з дрібної риби, яку зловив у Чепелисі. Біля багаття збиралося селянське товариство, і кожен розповідав про новини зі своєї околиці.»…

 Вчитуючись у цей фрагмент, фантазуєш собі:

«От якби біля того млина і біля того багаття постійно був присутній такий собі літописець і всі ті розмови записував та ще й фіксував мову оповідачів.

Автор спогадів  зазначає:

« Довкола сиділи різні люди, що день, то нові, з різних осель, і балакали між собою – одні північним діалектом Полісся з дифтонгами (куінь,нуіч, вуіл,  пуіл. – М.. А.), а другі старовинною говіркою, що залишилася ще з часів Гетьманщини»…

 І мені, як мовознавцю, так і хочеться зробити такий собі кульбіт у бік  від теми і аналізувати оту мовну суміш за відомими правилами. Але я мушу стримувати отой філологічний запал і триматися теми.

 Отож відштовхнусь від спогаду про «стару хату». Видно, та будівля не була надто пишною, хоча, може, й відрізнялася

бодай розміром від тодішніх селянських хат…

 Мушу признатися, що  я за свої тривалі роки життя жодного разу не був на тому місці, де та «стара хата» колись стояла, де було дворище Ковалевських, хоча й чув від старих людей і про старий сад, і про розкішну липову алею. Тому нещодавно я був запропонував згадуваному вже Олександру Панасовичу з’їздити  його автівкою на те місце. Але того разу ми заплуталися в плетиві доріг і не могли добратися до потрібного урочища.

 Через кілька днів після того я зібрав залишки старечої мужності, сів на велосипеда і подався в мандри. Трохи поблукавши, натрапив  на згадуване уже озеро Соколине і, об’їхавши яке порізаною рівчаками місцевістю, потрапив туди, куди треба. Звичайно ж, окрім озера, про яке згадував Микола Миколайович та старі люди , я не знайшов – ні лісу, ні орної землі, ні саду, ні липової алеї, ні струнких тополь, ні навіть виразних слідів інших хуторів ( ті сліди нині знаходять так звані «чорні археологи», до яких я не  належу). Все стало жертвою чорних (червоних) московських урядовців та політиків. Зате ще залишилося  кілька паль від того млина, про  який вже йшла мова. А  на місці хати та двору – лиш натяки на липову алею у вигляді кущуватих лип,  правнуків колись розкішних лип, тобто дика поросль , мабуть, від їхнього насіння. А ще багато груш-дичок та корчуваті в’язи.

Але залишилася там фантастична аура, яка викликала в душі гіркий смуток і навіть сум. І думалось таке: «Темна сила знищила рукотворну красу і намагалася знищити пам’ять про потужний життєтворчий, по-справжньому історичний рід Ковалевських».

 Але для мене і оця гіркота стала діяльною, бо спонукала , коли виникла нагальна потреба, і мене, і і інших патріотично мислячих людей не лише воскресити, а звести на духовний п’єдестал те, що не повинно зникнути з нашої історичної пам’яті.

 А моя уява на місці колишнього обійстя Ковалевських малювала  енергійного мрійника Миколу Ковалевського, який разом зі своїми односельцями-ровесниками (здебільшого теж Ковалевськими) набирався сил на широких квітучих зарічнянських просторах, біля зачарованого озера Соколиного, на  заглибленій в тисячолітню історію Білій кручі, біля руїн колишнього Миколаївського (Лабазького) монастиря, знищеного за наказом цариці Катерини Другої.

(«Це той перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину»). Набирався сил, щоб згодом віддати їх за здійснення святої мрії про багату, вільну Україну, поневолену і зневажену царськими завойовниками і їхніми імперськими спадкоємцями – більшовиками…

 А тепер прийшла черга перейти від уяви до реального життєвого шляху Миколи Миколайовича Ковалевського…

  Проте хід подібного дослідження важко спланувати. От уже я був намірився іти слідами автора  книги «При джерелах боротьби» в хронологічному порядку. Та раптом повернувся знову до уяви. Уявив собі майбутнього читача  (якщо вдасться такого придбати). І перевтілившись у нього, раптом захотів дістати відповідь на запитання: « А хіба, щоб стати таким патріотом, як був Микола Миколайович Ковалевський, достатньо хати біля річки Чепелихи, озера Соколиного, навколишніх луків і огороду, Білої кручі, озера Борімки, руїн колишнього монастиря  та інших суто матеріальних факторів?»…

 Отож я, перш ніж переходити до хронології, мушу дати відповідь на це запитання. І відповідь ту шукати перш за все в названій книзі спогадів, у різних інтернетних довідках.

 І от натрапив у  досліджуваній книзі на таке:

 «Тут же із  Сосницьких лісів  впадає до Десни річечка Чепелиха. Від самого В’юнища, старого козацького села, тягнуться вздовж Чепелихи хутори. Тут теж був колись великий хутір Іванівка, дарований гетьманом Богданом Хмельницьким генеральному осавулові Війська Запорізького Іванові Ковалевському. Цей Іван Ковалевський був властиво керівником закордонної політики уряду Хмельницького…».

 Вражаюча деталь, яка впродовж десятиліть була для сосни- чан (  та й не тільки сосничан) за сімома замками. А воно таки отой генеральний осавул  справді грав провідну роль у творенні історії України. Адже в той час Україна знаходилася  в дуже складній ситуації, мабуть,  багато складнішій, ніж в часи  революційних подій на початку двадцятого століття, а також і  нині. Адже  вона  з усіх боків мала відкритих і приховано-потенційних ворогів ( окрім  тієї ж Росії – Польща, кримський хан, Туреччина, Волощина).   Отож Україна мусила лавірувати  між названими недружніми державами, використовуючи їхні міждержавні стосунки,  шукати поміж них тимчасових союзників.  І  в цьому процесі головний осавул ( у даному випадку  в ролі сучасного  розуміння – міністр зовнішніх зносин) був правою рукою Богдана Хмельницького. Згодом по волі гетьмана став сосничанином і  прилучив Сосницю до загальноукраїнської історії…

  А все ж  виникає ряд запитань, на які мені важко знайти відповіді. Одне із них таке: «Чи випадково Богдан Хмельницький подарував своєму генеральному осавулові урочище побіля Сосниці, чи вже на той час хтось із Ковалевських там укорінився? Може, через те Іван Ковалевський попрохав те урочище побіля річки Чепелихи в своє володіння?»

 Ні в одному із відомих мені документальних джерел не говориться про першоджерельну історію роду Ковалевських, яка знаходиться за часовими межами періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Але виходячи з того, що нам вже відоме, робимо висновок, що суть державотворчої діяльності Івана  Ковалевського  естафетою передавався з покоління в покоління представників  того роду. Підтвердженням тієї естафети  є  така деталь, зафіксована в спогадах Миколи Ковалевського:

 « Один  із його синів Тома Ковалевський належав до ближчого оточення гетьмана  Івана Мазепи і був  «знатним товаришем». Після катастрофи під Полтавою родина ця поділилась, частина під впливом царських репресій покинула Чернігівщину і оселилася на Харківщині».

 В  «Історії України» Ореста Субтильного я зустрів таке:

 «До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні належать М. Умов, засновник  київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов –  оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов – математик із Харкова , е м б р і о л о г  А.  К о в а л е в с ь к и й (підкреслення моє. М. А. ), про роботи якого схвально відгукувалися Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із Гамалією заснував у 1886 році в Києві першу в історії імперії лабораторію з мікробіології».

 І я не здивуюся, коли   виявиться, що отой А. Ковалевський належить до досліджуваного мною роду сосницьких Коваленків.

 А ще слід задуматись на таким фрагментом із спогадів М. Ковалевського:

 « Микола Юхимович Холодковський ( директор дворянського пансіону, до якого потрапив  чотирнадцятирічний Микола Ковалевський. М.А.) взяв мене за руку і повів до свого кабінету. З одної шафи вийняв велику грубу книгу – енциклопедію –  і, сміючись до мене, сказав:

– «Ну ось побачимо, чи твоє ім’я теж є в енциклопедії».

 Сказавши це, він почав перегортати грубий том, аж нарешті затримався і, звертаючись до мене, казав далі підбадьорюючи:

– «Ну, от бачимо, то багато було Ковалевських». І почав  вичитувати  короткі замітки про Максима Ковалевського, про Євграфа, Ковалевського, про Софію Ковалевську і т. д. А на закінчення казав до мене:

– « От як ти будеш добре вчитися, то теж станеш відомим і  мусиш  заслужити місце в оцій грубій книжці»…

 І таки наврочив…

 Читаючи спогади М. Ковалевського, я помітив, що автор дуже мало говорить про членів сім’ї Миколи Ковалевського

Старшого ( Миколи Сильвестровича). Про матір, яка ото висловила свій погляд на більшовицьку владу у розмові із своєю робітницею, згадує, здається лише два рази (дуже лаконічно) : коли та мала відвезти сина до Чернігівської гімназії і коли змушена була несподівано забрати його звідти. І потім – ні слова.  Не відомо, як склалося її життя під час революції і після неї ( а може, вона померла в ту смугу).

 Про батька згадується теж лише два рази. Вперше, коли сказано, що батько помер «в кінці минулого століття» (19-го. – М. А.) Вдруге, коли Микола Миколайович прибув до Відня:

 «Ми затрималися у «Французькому» готелі, який мав деякі українські традиції. В кінці минулого століття тут  часто перебував Михайло Драгоманів, а на побачення з ним не раз приїздив мій батько і мешкав у цьому самому готелі» (стор.595).

 Із наведеної цитати можна зробити такий висновок:

 Раз батько  автора спогадів  неодноразово їздив на зустріч з  видатним українським політичним діячем, який зазнавав переслідувань з боку царського уряду і значну частину свого життя мусив перебувати в еміграції, то Микола Ковалевський старший теж у якійсь мірі був пов’язаний з українським революційним рухом. І про це в якійсь мірі  свідчить така цитата з розглядуваних спогадів:

 «У нашій хаті в найбільшій кімнаті, яка була за їдальню, стояв у кутку старовинний кіот. На ньому висів потемнілий образ Чудотворної Божої Матері Макошинської, а в маленькій шухляді під цим образом переховувались старі родинні папери. Одного разу мій старший брат Кирило   вийняв і розгорнув пожовклі листи, списані старим письмом і прикрашені старовинними печатками. Потім він бережно зложив і  сховав назад до шухляди. Я не міг докладно прочитати старовинного письма, а зрозумів тільки, що це грамоти, які походять ще з 16 – 17 століть. Там же переховувалося перше видання Шевченкового  «Кобзаря, друкованого ярижкою. Напочатку я боявся брати «Кобзаря», бо думав, що це якась свята книжка,, але потім моя сестра  Клавдія ( згадана вперше і ще згадається вдруге, коли мова йтиме про її одруження . – М. А.). раз прочитала мені уривки з «Гайдамаків» і це мене дуже зацікавило. Тоді я брав частіше  «Кобзаря», щоб читати»…

 На перший погляд здається – простенький спогад про хатні речі. Але скільки в ньому зафіксовано серйозної інформації і скільки висновків можна зробити з того уривка! Наприклад:

  1. Отой хутірний будинок, який автор називає хатою, свідчить про те, що він належав багатолюдній родині  (може, ще під час його спорудження або реконструкції). Бо традиційно навіть у  простій сільській хаті,  де було дві чи більше кімнат, найбільшою була   чепурна  кімната, яка називалася світлицею, а пізніше – залою. А для великої сім’ї потребувалася простора  кухня, де за  їжею збиралася вся родина.

 2. Документи в кіоті свідчать, що коріння роду   Ковалевських глибше, ніж часи Хмельниччини (1648 – 1654),тобто принаймні в глибині 16 століття.

3. «Кобзар» в родині Ковалевських вважався за святиню.

4. Старша сестра автора спогадів Клавдія в юності вже мала революційні ( і таки українсько-патріотичні) погляди і хотіла ті погляди передати молодшому  брату. Тому вона не читала йому уривки з балад, поеми «Катерина» , а саме з революційної поеми «Гайдамаки».

 Я ще не на сто відсоткв використав аргументи, щоб довести, звідки Микола Ковалевський, хлопець із сосницького хутора, з-понад річечки Чепелихи, набрався такої патріотичної, державотворчої енергетики, якої вистачило йому на все звитяжне, подвижницьке життя. Але, як на мою думку, вистачить і сказаного, щоб дати відповідь на багато запитань, пов’язаних з життєвим шляхом нашого непересічного земляка.

 І, здається,  вже настав час вирушити в мандрівку слідами Миколи Ковалевського, щоб усвідомити їх історичну суть.

 У 1905 році, коли Миколі Ковалевському виповнилось 14 років, мати повезла його до Чернігова, щоб він там навчався в гімназії, а мешкав у так званому дворянському пансіоні.

 Як уже зазначалось, Микола Ковалевський ще підлітком був не байдужий до громадського життя, прислухався до дискусій представників інтелігенції старшого віку і молодих, завдяки чому формувалась його громадянська свідомість.

Тож у гімназії він охочіше спілкувався із не байдужими до

суспільного життя учнями. І це сприяло виробленню відповідних поглядів як на історію минулого, такі на сьогодення.

 Так у спогадах про гімназійні роки він згадує прізвище Шраг.  Таке прізвище мав один із однокласників  Микола Шраг. А  його батько Ілля Шраг  був відомим адвокатом і українським  діячем, який буде фігурувати у спогадах впродовж періоду  державотворчої революційної діяльності Миколи Ковалевського.

 Якось учень Микола Шраг запропонував своєму тезці  відвідати судовий процес, де судили одного селянина, якого звинуватили в тім, що той був членом баптиської секти. Селянина захищав Ілля Шраг.

 « На запитання голови суду, – –мовиться у книзі спогадів, –  селянин демонстративно заявив, що він не розуміє по-російськи. Голова суду розвів безпорадно руками., а оборонець  подав репліку, у якій заявив, що процес може відбутися тільки за  посередництвом перекладача і на цій підставі домагався відкласти процес. До того ж він   ствердив, що в  українських місцевостях суд мусить відбуватися українською мовою.

 Цей випадок дуже вразив і схвилював Миколу Ковалевського. Він додав міцності його національній свідомості.

 Цей фрагмент із книги « При джерелах боротьби» і в мене як людини вже 21 століття і громадянина незалежної України, схвилював і мене, бо підтвердив думку, що Україна приречена бути незалежною державою. Адже навіть в часи царського засилля ( до того ж у смугу реакції) у душах мислячих людей різних станів жила мрія про незалежність України .

 Спостерігаючи за процесом формування політичних поглядів гімназиста Миколи Ковалевського, слід брати до уваги тодішню політичну ситуацію і в Україні, і у всій Російській імперії, і в усьому світі. Адже це був початок 20-го століття. Одним із факторів , які впливали на свідомість мислячих людей ( особливо молодих), була провальна для Росії російсько-японська війна. Над причинами поразки царського режиму задумувалися мільйони люду різного віку і різного соціального стану.

 Ще підлітком спостережливий, допитливий і наділений природним розумом Микола Ковалевський часто бував присутній при гарячих розмовах на зібраннях людей  (здебільшого родичів) і старшого покоління, і молодих.

 У Сосниці мешкав дядько Миколи Митрофан Сильвестрович  Ковалевський, який був опікуном  дітей покійного брата Миколи Сильвестровича. Ця людина надовго залишилася в пам’яті  тих сосничан, які жили в той час , і тих, які слухали оповіді про ту людину. Він займав різні виборні посади і в повіті, і в губернії. Про нього із щирою пошаною згадує і його племінник у своїх  спогадах:

  « Він був досить діяльний чоловік. Не дивлячись на різні перешкоди (Митрофан Сильвестрович певний час був головою земства, а потім предводителем дворянства сосницького, потім чернігівського. – М. А. ), він побудував гімназію, повітовий шпиталь, Народний дім, де містилось місцеве Культурно-освітне товариство і  Добровільна пожежна дружина».

 Там же збиралися і члени організованої в 1905 році «Просвіти»

  «Від часу до часу, – продовжує автор спогадів, – «Просвіта» виставляла на сцені Народного дому драми, комедії і мелодрами старого українського репертуару. Цій культурній роботі протегував мій дядько, хоч і займав досить високе становище спочатку Сосницького, а потім Чернігівського «предводителя дворянства».

 І коли в часи реакції за наказом прем’єра Столипіна були закриті «Просвіти» як «інородні організації», Митрофан Сильвестрович страшенно обурювався і звертався зі скаргою до царя.

Серед  Миколиних родичів і знайомих сосничан були люди, які засуджували царський уряд за поразки в російсько-японській війні.   ( Між іншим, згадувався при розмовах генерал Ліневич, «верховний головнокомандувач, що заступав генерала Куропаткіна перед самим  закінченням війни, який походить з села Чорнотичі»).

 У тих розмовах брали участь і критикували царський уряд Миколині троюрідні брати:  Володимир Павлович – висококваліфікований, непересічний лікар, Микола Павлович – талановитий адвокат, який грав достатню роль в громадському житті повіту.

 А ще Микола Миколайович згадує свою троюрідну сестру Олену Павлівну, « яка дістала освіту в Франції і викладала французьку мову в Сосницькій гімназії»…

  Оцей екскурс у попередню смугу ( сосницьку), що порушив хронологічну послідовність, я зробив, щоб визначити  рівень громадянської свідомості Миколи Ковалевського, із якою він прибув до Чернігівської гімназії. Бо той рівень спонукав його шукати друзів із подібним чи й вищім рівнем, а водночас допомагав вибирати для читання відповідні літературні твори і часописи.

  Це підтверджується і подальшим свідченням автора спогадів. Наприклад, він дає негативну характеристику напівзрусифікованій міщанській верстві в Чернігові . Водночас говорить таке:

 « Але були й серед них гарні та ідейні хлопці…

 Пізніше я дуже подружився з цими хлопцями з Лісковиць. Всі вони належали до нелегальної організації української молоді, яка постала в Чернігові приблизно в 1907 році».

   Отже ще в гімназійні роки Микола Ковалевський  виразно уявляв ту дорогу, якою він буде йти, дорогу, якою йтимуть борці за вільну, незалежну Україну. І хоч він не ставився з погордою чи  агресивною ворожістю до тих людей, зокрема й співучнів, які не поділяли його поглядів, але ж свідомо вибирав собі друзів, які ідейно були йому близькими.

 Оті дружні стосунки Миколи Ковалевського з близькими за поглядами людьми нагадували геометричну прогресію, бо кожен друг мав коло своїх друзів, кожен із яких теж мав своїх друзів. Таким чином напівстихійно відбувалося згуртування  борців  за національну ідею, кінцевою метою яких була незалежна демократична Україна.

 Ось таке згуртування   однодумців призвело до створення соціалістично-революційної партії (есери), одним із активних членів якої і став Микола Ковалевський, який згодом став керівником  тієї партії – найпотужнішої політичної сили на Україні.

 Та партія відрізнялася від схожої за назвою російської партієї тим, що вона була партією українських націоналістів, що героїчно боролися за самостійну демократичну Україну.

 Звичайно ж, вона відрізнялася й від більшовицької партії не лише тим, що та несамовито виступала проти незалежності України, але й тим, що остання сповідувала диктатуру, а українські есери – демократизм.

 Мені здається, що якби замість більшовиків у політичній боротьбі на Україні перемогли українські есери, Україна б стала схожою на Данію, Норвегію чи Швецією.

Але стосовно Миколи Ковалевського-гімназиста я хочу унаочнити процес зростання його  національної свідомості, готовність його пожертвувати багато чим у той час, коли оте «багато чим»    включало в  себе і життя. Отож знову мова піде про  вибір друзів як соратників по боротьбі. Про одного з таких друзів – Сергія Устименка – говорить автор  аналізованих мною спогадів :

 « Сегій Устименко був надзвичайно талановитий учень, який поза обсягом гімназійних студій багато читав і студіював, головним чином історію літератури всесвітньої та української, історію України. Багато творів українських класиків він знав напам’ять, і не тільки твори української літератури йому були добре відомі, але також і життя, і діяльність їх авторів…

      Як видатний діяч української молоді, він був заприязнений з Михайлом Коцюбинським  і з багатьма іншими письменниками»…

  Отож Сергій Устименко познайомив Миколу із згадуваним уже мною Іллею Шрагом, а потім і з Михайлом Коцюбинським, творчістю якого Микола Ковалевський і тоді вже захоплювався і в своїх спогадах  творчості М. Коцюбинського дав концентровану, але вичерпну характеристику:

 «Коли я згадую про Михайла Коцюбинського і про його чудові літературні твори, які по своїй красі не мають рівних собі в українській літературі,  то мимоволі доходжу до висновку, що в розвитку тодішньої української молоді творчість Михайла Коцюбинського мала безумовно революціонізуюче значення. Це революціонізуюче значення полягало в тому, що  Михайло Коцюбинський , оперуючи невичерпним багатством української мови, підняв літературну творчість на рівень світової культури і цим  показав ясно, що українська культура займає рівнорядне місце серед культур інших народів і зовсім не є частиною російського культурного процесу».

 Микола Ковалевський лише два рази спілкувався з М. Коцюбинським ( в останні роки життя письменника). Але оті спілкування залишили в його пам’яті незнищенний слід. І також на основі творчості митця він знаходив собі нових друзів – справжніх  соратників по боротьбі.

     Микола Ковалевський брав участь у похороні Михайла Коцюбинського, і малює той похорон з натури, а не з чужих слів:

 « Цілий Чернігів ховав Михайла Коцюбинського. Утворився величезний хор, яким диригувала жінка відомого чернігівського діяча  Бакурінського. З цілої України приїхали делегації, а особливо визначалась численна делегація галицьких українців. Похоронний похід розтягнувся на кілька кілометрів. Можна сказати, що Чернігів, відколи стоїть, не бачив  такої величезної маніфестації глибокого зв’язку між народом і його культурними провідниками».

 Слід сказати, що  Миколі Ковалевському ( як і багатьом подібним до нього українським революційним діячам) довелося пройти через неоднозначні  політичні зв’язки залежно від загальної політичної ситуації  як на теренах України, так і у всій Російській імперії.

 На початку 20 століття молодіжні  революційні групи  часом мали програми, які багато в чому не співпадали, а  іноді були  в певних пунктах навіть  протилежні.

Для унаочнення можна співставити дві такі групи – групу названого вже Сергія Устименка та групу Миколи Гаврилова. Керівник першої групи , з яким у Миколи Ковалевського були досить тісні стосунки, на перше місце ставив українське питання, похідне  від його ставлення до селянства як носія національних традицій і національної ідеї в цілому . Микола ж Гаврилов вважав, що ідея незалежності України шкідливі для загальноросійського революційного руху ( такої ж думки дотримувався і син Михайла Коцюбинського Юрій, з яким  Микола Ковалевський у свій час теж був знайомий, але про дружбу не могло бути й мови, бо згодом опинилися по різні боки барикади).

 Але на той час для представників багатьох груп ( а потім і партій)  був спільний ворог – російський царизм, отож вони часом змушені були  об’єднувати свої сили проти того спільного ворога.

 Та коли ворог той зазнав поразки, дали знати про себе в усіх тих рухах ( що стали організаційно функціонувати як партії) оті  несхожі погляди на серйозні речі ( у тому числі й на питання незалежності України).  І тоді колишні тимчасові союзники стали перетворюватися на запеклих ворогів.

 Автор спогадів часто  наголошує на тому, що навіть  серед людей, яких єднала національна ідея, не було спільного погляду на методи втілення в життя тієї ідеї. Одні  (здебільшого представники молодого покоління) виношували думку  ( і підкріплювали її діями) про автономію України, яку треба реалізовувати в першу чергу. Інші хоч і не були  проти такої автономії, стверджували, що в тодішніх умовах  творити автономію не на часі, бо, мовляв, народ ще не готовий до такого, тому потрібно копіткою працею, розрахованою на довгі роки,  втілювати в люд національну свідомість, підносити його духовний рівень на таку висоту, при якій можна говорити  бодай про автономію. Із такою метою використовувати, організовувати українські вистави, підтримувати національні традиції, нагадувати людям про козацький героїзм минулих часів. А ще з метою гуртування  люду  (перш за все селян) вдаватися до кооперації (« Кооперація – форма організації праці, за якої певна кількість людей спільно бере участь  в одному тому самому, або різних, але зв’язаних між собою виробничих процесах. – «Словник іншомовних слів»).

 На мою думку, на селі найпервиннішим видом кооперації була толока.

 У свій час не лише помірковані українці, а й досить радикальні революціонери використовували   процес кооперування. Останні  використовували кооперування не лише для згуртування селян і покращення їх побутових умов, а й для підготовки їх для  боротьби – і не лише за соціальні  права, а й за національні.  Тому до  процесу кооперування тривалий час був причетний і Микола Ковалевський.  Якось він познайомився зі священником-кооператором із Нової Басані, що на Козелеччині. Про того священника він згадує таке:

  «  О. Мавтвій був натурою динамічною і не міг погодитися з  примітивізмом новобасанського оточення і з низьким рівним культурної свідомості новобасанського населення. З величезною енергією він узявся за організацію кооперативних товариств в Новій Басані. З його ініціатив і під його керівництвом постало в Новій Басані кілька кооперативів, а потім кооперативні організації побудували Народний дім,  при якому була велика читальня, бібліотека, амбулаторія і фаховий агрономічний кабінет»…

 Цей екскурс у тему кооперації я зробив на те, щоб зрозуміліші були подальші кроки Миколи Ковалевського по революційно-патріотичній дорозі.

 А раніше розглядуваний чернігівський період життя автора аналізованих мною спогадів достатньо  підготовив  його до впевненої ходи по тій дорозі.

 Але названий період для гімназиста Ковалевського закінчився досить несподівано. Хоча нам, читачам книги «При джерелах боротьби», те несподіванкою не здається.

  Автор книги згадує:

 «Одного дня прийшла до пансіону моя мати і сказала, що я маю збирати свої речі і що ми поїдемо на хутір в Сосницю. На мої здивовані запитання мати відповідала неохоче і тільки підбадьорювала мене, мовляв, не бійся, нічого злого не сталося»

 А сталося те,  що пенсіонне і гімназійне начальство дізналося, що Микола виписав кілька українських газет, у тому числі й «Раду»   і захоплено те читав і ділився своїми враженнями з однокласниками. А також інші «гріхи» зафіксувало те начальство і порадило  матері забрати сина з гімназії.

 Як бачимо, мати  ні в чому не дорікнула синові, навпаки – втішала його. І це додає позитиву до образу матері.

 На  сімейній нараді вирішено було послати сина до польського містечка Радом,  де його тітка працювала  викладачкою французької мови в місцевій гімназії.

 Отже Миколу Ковалевського вперше покарали за його політичні погляди. Але  це був лише початок.

 Одного дня юнак  сів на пароплав «Гоголь» і подався до Києва, щоб звідти їхати до Польщі.

 Так починається нова смуга життя Миколи Ковалевського.

 В наступному (3-му) розділі « В дорозі між Польщею і Україною» до образу Миколи Ковалевського додається ще одна риса – людинолюбство. На вулиці в Києві він помітив бідно вдягненого   сільського хлопця, який тримав у руці якусь книжку. Познайомились. Виявляється, хлопець втік із села в Київ, щоб там здати вступні екзамени до гімназії. Десь влаштувався на роботу і ночами готувався до вступу. Він попрохав Миколу купити йому підручник з математики. І хоч у Миколи обмаль було грошей , він задовольнив прохання хлопця. І тішився тим, що серед сільської молоді все більше прокидається потяг до навчання.

 Приїхавши до Радома і вступивши до гімназії, хлопець зразу ж виявив активність і став гуртувати навколо себе українців.

 « Так мимоволі постав маленький гурток української молоді в далекому від України Радомі, – згадує Микола Ковалевський. – Розуміється , ми часто проводили дискусії над прочитаним ( а читали вони здебільшого твори українських авторів. – М. А.), і поволі наш гурток посів досить поважне місце в житті  радомської молоді».

 Отже в недавнього сосницького хуторянина продовжували активно проявлятися організаційні здібності і національна свідомість.

 Наступним організаційним кроком майбутнього українського непересічного революційного діяча було влаштування української книжкової виставки. На ній мали місце і декоративні українські вишивки, плахти, рушники і листівки з українськими краєвидами ( це було у 1909 році). І, як згадує Микола Ковалевський, «виставка мала колосальний успіх – впродовж двох днів маси народу приглядалися їй, а багато людей заходило до книгарні, бажаючи купити ту чи іншу книжку».

 Та виставка започаткувала спільну роботу українського гуртка з польською нелегальною організацією. Їх поєднував спільний ворог – російський царизм.

 І як у нас кажуть, «чим далі в ліс , тим більше дров». Це стосується і революційної діяльності Миколи Ковалевського».

 Сімнадцятирічний юнак розгортає діяльність не лише серед учнів гімназії, а й серед солдатів-українців, які несли службу  в місцевому російському гарнізоні, розраховуючи й на те, що вони, ті солдати, повернувшись додому, будуть  там активізувати національну свідомість тамтешнього люду. Звичайно ж, це була ризикована, небезпечна діяльність, за  яку Микола Ковалевський і ті, хто йому допомагав, могли потрапити під військовий трибунал.

 Не припиняються стосунки   української підпільної групи з польською революційно налаштованою молоддю, але ці стосунки не були однозначними,  бо поляки, борючись за незалежність Польщі, не підтримували українців у їх боротьбі за незалежність України, стверджуючи, що ідея незалежності України є шкідливою для Польщі. А багато із тих поляків, заглядаючи в історію стосунків  між поляками та українцями, Богдана Хмельницького вважали за звичайного бунтівника, а не  н талановитого організатора боротьби українського народу за свою незалежність.

 Правду кажучи, ще й нині таке бачення історії українсько-польських відносин відлунюється серед частини польських політиків…

 Навесні 1912 року Микола Ковалевський закінчив гімназію і домовився зі своїми українськими однодумцями поїхати  до Києва   і продовжувати там свою антиросійську діяльність…

 Прибувши на рідний хутір над Чепелихою ( між іншим,  в польський період М. Ковалевський підписувався під своїми  публікаціями в пресі – Микола Чепелиха), хлопець дізнався, що в Радомі російські жандарми  , зібравши свідчення про  діяльність М. Ковалевського і зробивши обшук у приміщенні його тітки, вирішили  його арештувати.

 «Щоб уникнути арешту, – згадував  Микола Миколайович,– я  виїхав спершу до Києва, а потім до Одеси, де залишився на ціле літо в невеличкому селі німецьких колоністів над Чорним  морем, Люсдорфі.

 Але і на Одещині він вишукував собі соратників по боротьбі за незалежність України. І та боротьба набирає все більших обертів.

 А Одеса  хоч і була таким собі інтернаціональним містом, але в ті часи і там вирувало революційне життя, і українці в тому житті займали не останнє місце. Тож юному політику було де  використати вже набутий досвід боротьби і продовжувати поширювати свої  національно-патріотичні ідеї.  Водночас він зміцнює зв’язки з  активними борцями за українську ідею втому числі і з закордонними українцями, зокрема з галичанами, які часто навідувалися до Одеси.

  Таким чином одеська смуга життя була сприятлива для збагачення революційного досвіду, для укріплення його віри в успіх боротьби за незалежність України.

 Черговою смугою життя для Миколи Ковалевського стала московська смуга, коли він став студентом історико-філологічного факультету Московського університету.

Свій намір навчатися в Московському університеті Микола Миколайович у своїх спогадах пояснює тим, що, наприклад, в університетах Києва, Одеси, Харкова більшість професорів були російськими реакціонерами, а життя української молоді було повсякчас  під пильним доглядом російської поліції. « Тому більша частина української молоді, – стверджує автор спогадів, –  старалася за всяку ціну попасти до високих  шкіл у Москві і Петербурзі, де викладали учені світової слави і де склад професорів був переважно поступовий. Російські поліційні органи мали свої внутрішні клопоти й дуже мало звертали уваги на українців. Тому й українське організаційне життя в обох російських столицях було без порівняння інтенсивніше, як у Києві  чи в Харкові».

 Придивляючись до московських реалій, Микола Ковалевський, наділений природним аналітичним розумом, прислухався до московської мови, придивлявся до рис облич москвичів, до їх поведінки, уловлював виразну несхожість між українцями і росіянами.  Здебільшого це був зовсім інший тип людей. Він спостерігав в обличчях багатьох росіян татарські риси. А пізніше вже, коли писав свої спогади , добре знав історію Московії і відзначав вплив татарського фактора і на психологію росіян, і на їх характер, і  також на державну політику – перш за все на прагнення ( і верхів, і низів) до приєднання чужих територій, до обожнення самодержців, до їх гіперболізації, до іконотворство і   бездумне  поклоніння тим іконам. Він під час  знайомства з Москвою спостерігав, як величезна черга наближалася до чудотворної ікони  , з якими кам’яними обличчями самозреченно  падали люди перед іконою на коліна.

 А багато пізніше Микола Ковалевський прочитав опис  черги, яка тяглася до мавзолею Леніна, співставив прочитане з тим, що бачив у юності в Москві. І він робить висновок:

 «Духовний  уклад росіянина просто вимагає цієї ікони, якій  він міг би поклонятися, довіряючи усю свою долю».

 Але і в Москві довгий час М. Ковалевський не втримався. Поліції стало відомо про його активну участь в різних протестних  акціях  студентів. Тому, дізнавшись, що під час його відсутності в квартирі, де він мешкав, поліція  вчинила обшук, подався спочатку до Тули, де його брат Кирило відбував військову повинність у одному з полків, а потім подався до Харкова, де на нього чекав його товариш (Гринько) , який теж мусив залишити Москву і вступив до Харківського університету.

 Отже доля-опікунка продовжує вести свого підопічного визначеною  для нього дорогою, на якій той гартує свою волю,  набирається нового досвіду, щоб усе те використати у бурхливій державотворчій діяльності.

 Федір Гринько, про якого вже йшлося, був непересічною  особистістю. Та виявилося, що в багатьох питаннях його погляди не співпадали з поглядами Миколи Ковалевського. Гарячою мрією останнього  була незалежна Україна. Гринько ж вважав, що Україна ще не готова стати незалежною перш за все з причин економічних, та й народ український , мовляв, ще не підготовлений до  самостійного життя. Отож народ, зокрема селянство, треба гуртувати і виховувати за допомогою кооперативного руху.

 Із останнім твердженням Микола Ковалевський був згоден. Але сам він почувався не дуже впевнено в справах економічних, тому вирішив віддатись  «студіюванню економічних справ». Отож попрощався і з Гриньком, і з Харковом,  подався до Києва, щоб вступити там до Київського комерційного інституту. А в своїх спогадах він подав цікаву інформацію про Федора Гринька.

 Отож Федір Гринько, перший голова української громади при Московському університеті, через десять років став « «видатним членом створеного большевиками Народного

Секретаріату України в Харкові, а потім наркомом фінансів УРСР, і ще пізніше наркомфіном СРСР». Але в 1937 році був « оскаржений разом з іншими в організації змови проти урядової групи Сталіна і проти єдності українського російського народів»…

 І був розстріляний.,.

  Але повернемось до попередніх часів. Отож Микола Ковалевський вступив до Комерційного інституту. При цьому вступникові як неблагонадійному довелося перебороти немалі перешкоди. Та допомогли йому надійні друзі, яких вже у нього багато де вистачало.

 Новоспечений студент зразу ж потрапив у вир потужної української  громади, де в дискусіях і справах вироблялася платформа боротьби за  незалежність України.

 У той час в Києві існувало Чернігівське земляцтво, до якого входили здебільшого студенти-чернігівці з багатьох київських вузів. Одно із засідань Земляцтва відвідав був Михайло Сергійович Грушевський – на той час уже відомий історик, «вибраний до різних наукових академій в  багатьох європейських країнах», майбутній президент незалежної України, якій у такому статусі був відміряний короткий вік.

Тоді ж, М. Ковалевський познайомився ще з одним відомим українським ученим і політиком Сергієм Єфремовим.

 Здається, доля зводила Миколу Ковалевського з тими людьми, з якими він на бурхливих хвилях суспільного життя через небезпеки, через здобутки і втрати вестиме наш державний корабель. А на той час він покладав надії на селянство як на  основу традиційного українського духу. Та познайомившись ще з багатьма українськими діячами, став більше приділяти уваги українському робітництву і багато чого робив для згуртування їх на українській основі. Він зазначає:

 « Щонайменше коло двадцяти робітничих гуртків функціонували регулярно, і коли ми робили  перегляд нашої сили в цьому секторі, він був дуже імпонуючий, і розвиваючи цю працю, ми встановили зв’язки з катеринославськими і харківськими робітниками».

 У 1914 році здебільшого молоді українські революційні діячі організували підпільний орган « Боротьба». Це був досить радикальний друкований орган. І російські жандарми сполошилися. Почалися масові арешти  і засудження декого на довічне ув’язнення, декого до каторжних робіт.  Серед засуджених був чернігівець Саша Соколовський, який згодом одружився з сестрою М. Ковалевського, про яку йшлося на початку оцього мого дослідження.

 В лютому 1914 року українською громадою планувалося влаштувати потужні урочистості, присвячені сторіччю з дня Народження Тараса Шевченка. Але російський генерал-губернатор заборонив усі  заходи, приурочені цій даті, у тому числі й справляти панахиду  як у Києві , так і в інших містах України.

  Українська патріотично налаштована молодь вирішила створити комітет для організації протестної демонстрації. Одним із членів того комітету був і Микола Ковалевський.

Саме від імені соціалістів-революціонерів (есерів) він  вів переговори з російськими есерами, але ті, як і есдеки, відмовились брати участь і в організації протесаної демонстрації, і у відзначенні урочистостей, присвячених Т. Г. Шевченку.

  Таке ставлення російських революціонерів усіх мастей до національного руху на Україні було характерним сигналом і до майбутнього. Адже й  сьогодні більшість російських політичних і культурних діячів вороже ставляться до боротьби українців за свою незалежність…

 Отож названий комітет  скликав останнє засідання. Але  члени засідання помітили, як до приміщення наближаються жандарми, і негайно знищили всі докази їхньої діяльності.

 Жандарми увірвалися до приміщення і арештували всіх членів комітету, у  тому числі й Миколу Ковалевського.

 Здавалося б, справа організації протесаної демонстрації мала б  провалитися. Але все було передбачено,  був створений запасний комітет, який і продовжив організаційну роботу. І дводенна демонстрація  була грандіозною. Не змогли її розігнати ні донські козаки, ні кінні загони поліції. За підрахунками, у тій демонстрації брало участь більше ста тисяч люду. І серед того люду були не лише українці,  а й представники інших національностей.

Навіть представник російських революційних партій, спостерігаючи за таким нечуваним розмахом  демонстрації,  вирішили теж засвітитися  як її учасники і звернулися до керівництва демонстрації приєднатися до неї, але члени комітету поставилися скептично до тієї заяви.

 А в цей час М. Ковалевський  разом з іншими членами комітету перебував  у загальній камері поліційного відділку, що знаходився неподалік від пам’ятника Богдану Хмельницькому на Софіївській площі.

 Під час дводенної демонстрації камери відділку поповнювалися новими арештованими – різних станів і національностей. Серед в’язнів, особливо серед членів комітету,  панувало надзвичайне піднесення, викликане таким грандіозним виявом  національної свідомості.

 Микола Ковалевський у книзі спогадів наводить такий фрагмент:

 « Серед арештованих було багато  грузинів, які говорили з емоціональною грузинською вимовою.

Отже старшина поліції допитував одного із них.

– Ім’я? – Ілля. – Прізвище. – Барнабашвілі. – Православний? – Православний. – Національність – Грузин на  хвилинку задумався, і, показавши пальцем в протокол, з переконанням відповів: «Пиши – украинец!».

 І ще такий епізод, пов’язаний з тим же грузином:

 Начальник поліційної дільниці,  мабуть, наляканий розмахом демонстрації, заходив до камер із запитанням: «Гопода, не имеете ли каких желаний и жалоб?»

 Усі мовчали.

Раптом вигукнув Барнабашвілі:

– Я имею!

 Начальник вийняв блокнот і олівець, щоб записати.

 А Барнабашвілі вигукнув:

– Чтоб ти сдох!..

 У Лук’янівській  в’язниці  М. Ковалевський знаходився понад три місяці. У своїх спогадах він описує умови перебування,  весь тюремний побут.

  Я, що теж в інші часи перебував  у тій же в’язниці, читаючи ті спогади, робив свої висновки.  Порівнював   ті описи з власними враженнями від Лук’янівки і бачив, наскільки жорстокішими були умови  ув’язнення за радянського часу  у порівнянні з тими, які описані  в книзі М. Ковалевського.   У ті давні часи через наглядачів могли спілкуватися з своїми товаришами, що перебували в інших камерах, навіть з ув’язненими жінками з жіночої в’язниці, а також із друзями і рідними, що знаходилися на волі. Ми ж, радянські політичні в’язні, про таке і мріяти не могли. Як у слідчій в’язниці , що знаходилася біля Софії, так і в Лук’янівській ми не мали жодної змоги зустрітися бодай випадково з будь-яким в’язнем чи якимось іншим способом із ним поспілкуватися. А  тоді такі можливості були.

 У наш час жодного, бодай загратованого, вікна, через яке можна б бачити бодай частину коридору, не було.  А в часи, описані автором спогадів, була можливість бачити те, що відбувалося в коридорах, навіть перемовлятися з в’язнями. Микола Ковалевський згадує, як він там, у Лук’янівці, спілкувався з Михайлом Грушевським:

 « Пам’ятаю той день, коли був заарештований Михайло Грушевський. Звістку про те принесла нам його донька Катруся. Через Білого ( наглядача. – М. А.) я передав одразу коротеньку записку з волі Михайлу Сергійовичу, а потім ми передавали йому найважніші інформації і комунікувалися з ним» .

 Михайло Сергійович спокійно тримався у в’язниці, як він скоро своєю повагою і вродженим оптимізмом добув великі симпатії не тільки політичних в’язнів, але й  в’язничної адміністрації»…

 Через три місяці ув’язнення М. Ковалевського, як і інших членів комітету , було звільнено. На його ім’я були надіслані вітальні телеграми, у тому числі і від української студентської молоді тоді австрійського міста Львова.

 Перебувши в Києві кілька днів, М. Ковалевський влітку 1914 року виїхав на Чернігівщину.

 У той час у партії, до якої входив М. Ковалевський, створювалась ліворадикальна течія, члени якої пізніше назвали себе  «боротьбистами» ( до речі, інший наш видатний земляк О. П. Довженко  , який був на два роки молодший від Ковалевського, теж належав до тієї течії, і можна припустити, що вони  не могли не зустрічатися, бо ж близькі земляки, обидва навчалися  певний час в Комерційному інституті, до того ж О. Довженко певний час служив у петлюрівському  війську, до якого був дотичний і Микола Ковалевський, по суті соратник С. Петлюри, до якого ставився з великою повагою).

 Слід сказати, що в основі програми української партії есерів  була вимога націоналізації землі і основних галузей промисловості. Програмою-мінімумом була вимога  націоналізації землі і  національно-територіальної автономії.

Але з початком світової війни змінилася політична ситуація і в Росії, і в Україні, і майже у всьому світі.

 Отож на Україні були заборонені всі легальні організації та друковані органи. Все українське політичне життя мусило переходити у підпілля. У підпілля переходить і друкований орган «Боротьба» , із яким Микола Ковалевський був тісно зв’язаний.

 Через Миколу Ковалевського здійснювалися зв’язки  між свідомими українцями Західної  і Східної України, а також велися переговори  із створюваним на території Німеччини та Австрії Союзом Визволення України, а також налагоджувалися стосунки з українцями , що служили в австрійському війську і з яких пізніше створився військовий підрозділ Січових стрільців.

 Російські жандарми вже назбирали достатньо матеріалів про діяльність Миколи Ковалевського, тому Київ став для нього надто  небезпечним, до того ж він не міг продовжувати навчання в Комерційному інституті. Однак він уже достатньо був підготовлений до політичної роботи серед селян, тому вирішив брати активну участь у кооперативному русі  на селі. Із цією метою він виїхав до Полтави.

 Полтава вразила Миколу Ковалевського традиційною українською аурою. Там він взявся вивчати ази кооперативного руху. Швидко освоїв його суть і незабаром був призначений  інструктором кооперації в місті Костантинограді при Сільськогосподарському Товаристві.

 Складається враження, що Микола Ковалевський, освіта якого була обірвана в Комерційному інституті, продовжив її в життєвому суто селянському університеті на кооперативному факультеті. Він усвідомлював, що його діяльність  є ефективною, бо покращує економічне  становище села, усуває посередників у торгівлі сільськогосподарською продукцією, які грабували селян, прагнучи нажитися за їх рахунок. Водночас він бачив, як через економічні важелі змінювалася національна свідомість селян. Вони згуртовувались і набиралися сил для боротьби за свої права, тобто наближалися до усвідомлення необхідності підтримувати боротьбу за незалежність України.

 Отже Микола Ковалевський в оцю свою кооперативну смугу набував нового досвіду, бачив, що приносить ефективну допомогу селянам, з якими був пов’язаний   в силу  своїх службових  обов’язків. Водночас він брав активну участь в об’єднанні конкретних низових організацій  спочатку на Полтавщині, а потів і на всеукраїнському рівні. До того ж він обростав друзями, однодумцями, ставав авторитетною постаттю. І це в революційну смугу йому стало в пригоді як державотворцю.

 Слід відзначити , що кооперативний рух на Україні старався звільнитися від тиску всеросійських кооперативних центрів. І це була боротьба за економічну незалежність України, яка була тісно пов’язана з незалежністю політичною.

 І хоч кооперативна діяльність Миколи Ковалевського не була під забороною, але полтавська жандармерія пильно придивлялася до нього.

 І нарешті полтавський губернатор Маслов наказав йому негайно виїхати за межі Полтавської  губернії. Не допомогли і досить впливові  чиновники, що мали зв’язки і в Петербурзі, які не схвалювали наказу  губернатора. Адже Микола Ковалевський був призначений членом недавно утвореного комітету у боротьбі із спекуляцією.

 І Микола Ковалевський змушений був залишити Полтаву і податися до Києва. Мабуть, щоб не мозолити очі київським жандармам, вин  вирішив якийсь час  перебути в Межигір’ї, де знаходився Межигірський Спаський монастир. Тиждень, проведений М. Ковалевським у Межигір’ї не був якимось визначним фрагментом  із його біографії. Але для нас назва «Межигір’я» сприймається своєрідно. Бо вона пов’язана з тривалим кайфуванням там нашого одіозного нині вже експрезидента Януковича. І в нашій пам’яті  зафіксувалися то доріжка з пеньками, по яких перекидав своє вгодоване тіло  колишній президент, то туалет із золотим унітазом, то екзотичні страуси  – герої сатиричних оповідей і т. д.

 Отож коли М. Ковалевський із захопленням описує красу Межигір’я його часу  і пов’язані з тим Межигір’ям історичні факти,  нас це не може не цікавити.

 «Трудно передати красу Межигір’я, – згадує автор спогаді. – Розташоване на високих горах на правому березі Дніпра, воно ховається в густих гаях. На горі ( але немов у вибалку між горами)  стоїть старовинний монастир з величавою церквою і численними монастирськими будинками. Від  Дніпра проводить до монастиря  алея старих лип.

 Забагато історичних традицій нагадувало про славне минуле України. До цього монастиря відходили старі провідники козацької держави, постригалися в ченці і присвячували решту свого життя молитвам до Бога, щоб простив їм їхні гріхи»..

 Десь через тиждень Микола Ковалевський дістав дозвіл повернутися до Полтави.  Однак становище його залишалися непевним…

 Та ось в лютому 1917 року він одержав телеграму з Петрограда: «  В Петрограді вибухла революція. Війська  петроградського гарнізону під командою генерала Маньковського  приєдналися до революції. Твориться  тимчасовий уряд».

 Незабаром  Комітет громадських організацій  призначив Миколу Ковалевського комісаром безпеки Полтавщини.

 Почалась чергова смуга в біографії сосничанина-хуторянина Миколи Миколайовича Ковалевського.

  Після звістки про революцію у Полтаві зібрався кількатисячний мітинг, присвячений перемозі революції. Виступив відомий письменник В. Короленко, який засудив царських політиків за  аморальність  і закликав до високої моральності нових політиків. Але про Україну він нічого не сказав, лише натякнув, що роз’єднуватися нині шкідливо для загальноросійського революційного руху.

 Виступали здебільшого представники російських партій. У тих виступах вони закликали українців  залишатися в складі Росії.

  Тоді виступив Микола Ковалевський – наймолодший з революційних  провідників Полтави. Він окреслив програму українських революціонерів, стверджуючи, що тепер українці , які внесли потужний вклад в боротьбу з царизмом,  дістали право самим вирішувати свою долю…

 Згодом, як згадує М. Ковалевський, « він зрікся посади комісара безпеки Полтавщини … і перебрав справи губерніального жандармського управління».

 Він пригадує, як вперше прибув у приміщення жандармського управління в ролі його керівника. Там на нього вже чекав колишній шеф полтавської жандармерії і весь його штат. І всі заявили,  що «готові й далі служити і працювати на добро автономної України»…

  А потім Микола Ковалевський знову став приділяти максимум уваги селянському питанню, зокрема кооперативним  справам.

 Згодом був скликаний з’їзд полтавського селянства. Попри спроби російських промовців пропагувати свою так звану загальноросійську платформу, з’їзд заявив про свою українську позицію.

 На початку травня 1917 року Центральний Кооперативний Комітет України призначив М. Ковалевського редактором газети «Народна воля». Одночасно він був обраний головою Центрального Комітету Всеукраїнської Спілки і залишався головою партії соціалістів-революціонерів. Отож змушений був переїздити до Києва.

 А революційний маховик набирав все більше обертів як у Росії, так і на Вкраїні.

 У Києві відбулися з’їзди – селянський, робітничий, два військові. Був скликаний Український Національний Конгрес, який проголосив Центральну Раду верховним законодавчим органом. Генеральний Військовий комітет приступив до створення українських військових сил, переборюючи при цьому неймовірні труднощі, адже російські генерали та інші військові начальники чинили страшенний опір.

 «На чолі Генерального Військового Комітету поставлений був цивільний український політик  Симон Петлюра» (М. Ковалевський).

 У своїх спогадах Микола Ковалевський говорить про Симона Петлюру як про талановитого військового керівника:

 « В особі Петлюри була знайдена людина, що, не зважаючи на своє цілком цивільне минуле , зрозуміла всю вагу військової організації України, як і складний характер підготовчих організаційних кроків…

 Крім того, на чолі військової організації особливо в  перехідну добу треба було поставити такого українського діяча, який разом із розумінням військової справи, єднав би в собі глибокий український патріотизм і вірність національній справі. І такою людиною був власно Симон Петлюра»…

 У ті бурхливі часи М. Ковалевський був членом законодавчого органу – Центральної Ради і відзначався своєю енергією, організаторськими здібностями і водночас поміркованістю, умінням аналітично мислити. Між іншим, він був членом делегації, очолюваної В. Винниченком, яка вирушила на переговори з Тимчасовим урядом Петрограду.

 Слід сказати, що ті переговори з вини російської сторони були безрезультатні. Адже  ми вже знаємо, що всі російські уряди ( і царський, і Тимчасовий, і більшовицький) передавали одне одному естафету несприйняття українців як суверенного народу, тим паче несприйняття України як суверенної держави. І , як бачимо, нинішній московський уряд перехопив ту естафету…

 У червні 1917 року  прийнятий був Перший універсал, у якому було оголошено про автономність України. І велику роль у створенні цього Універсалу зіграв  Микола Ковалевський як член УНР і як голова найбільшої тоді політичної сили – соціалістично –революційної партії.

Згодом був утворений Генеральний Секретаріат як орган виконавчої влади України – на  чолі із Володимиром Винниченком.

 До речі, проросійські сили   у своїх демагогічних виступах пояснювали, що , мовляв, так називається той орган, бо там засіли одні генерали і вони не дадуть українцям ні землі, ні волі…

 Слід сказати, що керована Миколою Ковалевським соціалістично-революційна партія, яка у той  час мала більшість в УНР,  могла претендувати на основні керівні посади в уряді. Але було вирішено, що члени партії мають керуватися державницькими інтересами/ А так як ця партія в основному складалася з молодих членів, то вирішено було, що вони не будуть претендувати на урядові посади, передаючи це право меншим партіям, які в своєму складі мають більш досвідчених політиків, які будуть здатні успішно проводити  державну  виконавчу роботу. Отож і Микола Ковалевський і інші представники партії українських  есерів залишилися на своїх місцях у Центральній Раді.

 Звичайно ж, особисто Микола Ковалевський, попри свою молодість, мав таки солідний досвід  революційної роботи, показав себе і як талановитий керівник ( як голова Центрального Комітету Всеукраїнської Селянської Спілки,  і  як керівник безпекового органу і жандармського управління Полтавщини). І, видно, були підстави, завдяки яким його обирали на керівні посади на багатолюдних зібраннях. І тому хочеться дослідити вчинки цієї людини, щоб вмотивувати своє прагнення визначити їй почесне місце не лише на дошці пам’яті краю, де він народився і провів свої дитячі і почасти ранні юнацькі роки, а й на дошці пам’яті України.

 Отож читаючи спогади Миколи Ковалевського, я прагну не лише намалювати портрет з натури, користуючись надводною частиною айсберга його діяльності, а й підводною.  І я  на основі тих спогадів роблю певні висновки і відповідно творю його образ. Усвідомлюю , що і завдяки спадковим духовним факторам, умовам виховання він  був з дитячих років не по літах розвинений розумово, порядний, співчутливий, здатний не лише словом, а й ділом допомагати тому, хто такої допомоги потребує. Він серйозно дивився на своє життєве призначення, тому й прагнув бути активним, працьовитим, прагнув братися за таке діло, у якому б він міг найповніше себе реалізувати. Мабуть, не випадково Микола Ковалевський відмовився від керівництва службою безпеки  і керівною посадою в полтавській жандармерії і вибирає собі такий вид діяльності, у якій відчував себе найпевніше, до якої був найкраще підготовлений.

 А життя підкидало  такі ситуації, коли він мусив займатися таким, яким , здавалося,  було не під силу людині його віку. Адже він народився в 1892 році. Отож коли почалися революційні події 1917 року, йому йшов лише десь 26 рік.. Але й до того скільки він виявив розуму і характеру, об’єднуючи молодих людей навколо своїх ідей, навколо свого розуміння життя. І згодом, наприклад, виступаючи на мітингу в Полтаві, почувався непевно, коли мусив знівелювати погляди антиукраїнських політиків, показати їх облудність з точки зору українського патріота. Адже  на тому мітингу були набагато старші за віком українські громадські діячі. І він чекав, що хтось із них виступить і дасть відсіч антиукраїнським промовцям. Але не дочекався.

І мусив брати на себе таку роль, розуміючи, що його аргументи можуть сприйматися  менш переконливо, ніж якби ті аргументи звучали із вуст людини, старшої за нього по віку.

 Виходячи з такого розуміння суті цієї людини, краще розумієш його небажання займати солідні посади в уряді. Але мені здається, якби він погодився  працювати в уряді, він мав достатній авторитет і досвід, щоб стати , наприклад міністром сільського господарства ( значно пізніше, вже в іншому уряді, він ним і став), але, можливо, не уявляв себе міністром у такому віці.

Однак із його здібностями і вже солідному досвіді він міг би

 очолювати й уряд не гірше, ніж Винниченко, який ( багато хто вважає) не був ідеальним прем’єром через свою імпульсивну вдачу, через свою неврівноваженість.

 Уже в зрілі літа Микола Ковалевський дає таку характеристику В. Винниченку:

 « Однак і він не був революційним діячем в правдивому значенні цього слова. Його революційний патос, з яким він виголошував свої промови, виникав не стільки з його переконання, як із його південного степового темпераменту, яким він відзначався. Цілою своєю істотою він був письменник, поет, влучний обсерватор. Він занадто підлягав хвилевим впливам подій і оточення. Можна було сказати, що його імпресіоністична натура сприймала дуже швидко і дуже глибоко все, що діється навкруги, але не була в стані переварити спожитий матеріал і зробити революційні висновки. Він був, так би мовити, революціонером наполовину; сприймаючи глибоко зовнішній світ, він не міг поширити своє революційне мислення на другий – вирішальний – акт  на дію і реакцію на подію. Ця недовершеність революційного інстинкту була джерелом сталих вагань, мінливості в рішеннях і раптових змін в оцінці ситуації. На протязі двох-трьох годин настрій першого українського прем’єра мінявся від ідеалістичного ентузіазму до паралізуючого песимізму…

 Його безперечно позитивна риса була в тім, що всі його звернення до народу були щирі, і що ця щирість відчувалася у кожній його промові»…

 А щодо відмови Ковалевського стати членом уряду, була ще  його думка не пов’язувати себе з урядом автономії.

 Між іншим, мудрий політичний діяч Михайло Грушевський натякнув на ту підставу, дивлячись на групу Ковалевського ( на сучасному політичному лексиконі ту групу можна назвати парламентською фракцією партії українських соціалістів-революціонерів) як на майбутній резерв на той час, коли Україна стане, замість автономної, цілком незалежною країною. І Микола Ковалевський говорить про це так:

 « З другого боку ( першим боком можна вважати те, про  що я вже говорив. – М. А. ), для нас було ясним, що революційний процес, може, вже в найближчій будучині випередить автономічне законодавство УЦРади  і поставить проблему самостійности  на всю широчінь.

 Тому видавалося нам, що й з тактичних причин не слід нашій партії занадто ангажуватися в автономному уряді     , який все буде змушений до певних політичних зобов’язань перед центральним урядом Росії. Треба було залишити нашу групу, так би мовити, в революційному резерві. Вона мала б прийняти владу в свої руки тоді, коли революційний процес дозрів би до незалежності України».  

 Я  вдаюсь до цитування  автора спогадів не лише, щоб подати певну інформацію про політичну ситуацію розглядуваного періоду чи вказати на ставлення політика й державного діяча до тієї ситуації  і  до конкретних політичних діячів, але й продемонструвати, як уміє автор спогадів мислити і оперувати багатством української літературної мови, як дотримується правил логіки і вмотивовувати психологічно свої вчинки і вчинки інших людей.

 За свідченням Миколи Ковалевського, керована ним партія займала найбільш радикальне  становище. Від неї вийшла ініціатива «проголошення 1-го Універсалу, що було актом революційним».

 « Ми теж зголосили, – продовжує  автор спогадів, – й провели своєю більшістю внесок щодо  першого автономного уряду, від нас теж вийшов постулат про українізацію військових частин. Наша партія піддержала в  значній мірі ініціативу Миколи Міхновського про створення першого охочекомонного  полку ім. Богдана Хмельницького. Наша група вже з перших днів революції висунула гасло суверенної України і скликання українських установчих зборів»…

 Як бачимо, роль Миколи Ковалевського і керованої ним партії є першорядною в українськім революційному процесі. Усвідомлюючи це, я продовжую досліджувати ту роль і в подальших подіях, пов’язаних з боротьбою за незалежність України. І постать сосничанина Миколи Ковалевського все більше й більше увиразнюється. І розбирає досада від того, що ця постать  навіть в часи незалежності  України ( про  радянський період не варто й говорити, адже Микола Ковалевський потрапив до когорти найзапекліших ворогів  радянської влади, і цим він тішився до кінця свого життя) не потрапила до сторінок історії України   і, звичайно ж, не стала поряд  із  постатями видатних сосничан…

Для Миколи Ковалевського  серед найвизначніших революційних діячів України того буремного часу були найавторитетнішими політиками і найпозитивнішими людьми Михайло Грушевський та Симон Петлюра. Про його ставлення до Михайла Грушевського я вже говорив.  Про ставлення його до Симона Петлюри я теж говорив, але фрагментарно. Але ж у книзі «При джерелах боротьби» образ останнього намальований найяскравішими фарбами і з найщирішим почуттям поваги. Не можу стриматися, щоб не подати ще деяких фрагментів зі спогадів, що стосуються Симона Петлюри:

 « Він був добрим організатором і вже протягом перших місяців революції утворив кілька військових з’єднань – з них найбільшу ролю відограв  так званий Слобідський корпус, Який в трагічні дні січневого повстання большевиків С. Петлюра сам командував і взяв штурмом Київський Арсенал»…

… «Часто розмовляючи з ним або слухаючи його промову, я старався розгадати внутрішню моральну силу, яка промінювала від трохи сухорлявої постаті і била з його блакитно-сірих очей, збагнути риси його характеру, які винесли цю скромну постать бувшого бухгалтера і військового урядовця на бурхливу височінь української революції і вчинили з нього легендарну постать, яку навіть вороги України  не можуть викреслити з її історії»…

… « При всім був людиною дуже скромною, з людьми він був простий і  зрівноважений і ніколи не піддавався впливам оточення. Якась магнетична сила притягала до нього людей з різних політичних груп і різних верств народу.  Ця магнетична сила полягала в його невичерпній вірі в перемозі української справи та її слушність»…

 А життя на місці не стояло. 12 лютого 1917 року до Києва на переговори  прибула делегація   від російського  Тимчасового уряду  на чолі з Керенським. Микола Ковалевський, який брав участь у переговорах, описує детально ті переговори.

 Російська делегація готова була признати Українську Центральну Раду за загальний парламент України, а Генеральний Секретаріат – за «краєвий автономний уряд» при певних умовах.  Перша вимога: щоб до Центральної Ради  увійшли члени від  російського, польського, єврейського населення України. І щоб до Генерального Секретаріату теж увійшли представники нацменшин  України.

Друга вимога: в договорі не повинне фігурувати слово «автономія».

 Третя вимога: щоб Центральна Рада « не підтримувала автономічних прагнень інших народів бувшої імперії».

 Четверта вимога: Генеральний Секретаріат формально має призначатись Тимчасовим урядом Росії.

 І навіть при виконання тих вимог автономія України не набуде юридичного статусу. Його мали надати установчі збори Росії, які повинні були відбутися через два місяці.

 За визначенням Миколи Ковалевського, названий договір мав свої плюси ( все ж таки визнання) і мінуси ( оті умови).

 І все ж договір було підписано і на цій основі  про це було сказано у  Другому універсалі.

 Однак у Петербурзі відбулася урядова криза. Уряд було переформатовано і ревізовано названий договір не на користь України. Але й сам Тимчасовий уряд був під загрозою Цією загрозою був генерал Корнілов, який організував повстання в Петербурзі ( між іншим і в Києві було немало тих, хто готовий був підтримати генерала, тобто монархістів).

 Другою серйозною загрозою для Тимчасового уряду ( та й для України) були більшовики. І остання загроза стала реальністю. 7 листопада 1917 року більшовики, зібравши підготовлені військові сили, організували своє повстання, і в Тимчасового уряду вже не було можливості дати їм відсіч.

 Для України з’явилася нова реальність, на яку треба було реагувати.

 Центральна Рада засудила узурпацію влади більшовиками в Росії. Тоді провідник київських більшовиків Георгій П’ятаков заявив, що представники більшовиків  виходять з Центральної Ради.

 Цей момент зафіксував Микола Ковалевський у своїх спогадах:

 « Проходячи коло мене, він ( Г. П’ятаков – М. А.)  затримався і сказав мені: «Ну. Товаришу Миколо, наші дороги розходяться, але ,  може, ми колись ще зустрінемось у боротьбі проти імперіалізму по одному боці барикади»…

Але на цьому світі вони вже не зустрілися. Червона імперія ствердилася на колишній території царської Росії. А Георгій П’ятаков був розстріляний у 1938 році за приналежність до опозиційного блоку, який виступав проти політики Сталіна…

 Навколо України концентруються і військові сили генерала Денікіна під прапором монархії Романових, і польські антиукраїнські сили, і більшовицькі війська. Тому  12 листопада 1917 року  було оголошено створення Української Народної Республіки, про що повідомляв прийнятий Третій Універсал. В ньому було означено територію  нової Української держави. До її складу стали входити Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Таврія ( без Криму), Харківщина, Херсонщина.

« Крім того, – зазначає  Микола Ковалевський, – в   Третьому  Універсалі були сформульовані українські вимоги щодо прилучення до нової Української держави всієї Холмщини, частини Курщини, Вороніжчини, і суміжних губерній та областей з українською більшістю».

 Водночас було ухвалено Генеральний Секретаріат перейменувати на Раду Міністрів.

 У тому уряді Микола Ковалевський став міністром продовольства.

 Звичайно ж, російських комуністів дуже непокоїли справи в Україні. Тому вони вдавалися до різних способів ослабити владу Центральної Ради.  Москва запропонувала  зібрати в Києві Всеукраїнський робітничо-селянський з’їзд, який мав би вибрати такий собі «верховний класовий орган», який би замінив Центральну Раду.

 Микола Ковалевський, який очолював найпотужнішу фракцію у Цтральній Раді, порадившись зі своїми одно- партійцями, запропонував зібрати робітничо-селянський конгрес, сподіваючись, що той конгрес підтримає таки Центральну Раду, а не більшовицький уряд.  З такою пропозицією не погодилися  представники лівого крила партії есерів, так звані «боротьбісти» .

 Названий конгрес був зібраний і підтвердив прогноз Миколи Ковалевського – ухвалив резолюцію про довіру Центральній Раді.

 Більшовицька ж група, що залишила Центральну Раду, подалася до Харкова і 22 грудня ухвалила проголосити Україну радянською республікою і створила уряд, названий Народним Секретаріатом. Цей уряд протримався близько місяця, потім переселився спочатку до Катеринослава, потім до Таганрога, нарешті до Москви і перебував там до 1920 року, а потім знову повернувся до Харкова.

Після невдачі повалення  Центральної Ради, московські більшовики стали готуватися до інтервенції на Україну.

 У напрямку до Києва поспішали банди Муравйова. Одночасно  більшовики під керівництвом Ю. П’ятакова вирішили в Києві організувати повстання, щоб відтягти на себе частину військових українських сил і допомогти цим  Муравйову. Для цього вони створили два ревкоми . Однин – на Шулявці, інший – на Печерську…

Трапилось так, що М. Ковалевський їхав на авто, ще не відаючи про повстання. Авто зупинили озброєні люди, які охороняли один із  ревкомів. Вони примусили  пасажира і шофера вийти з машини і повели їх кудись у підвал.   Микола Ковалевський наперед був підготовлений до будь-якої несподіванки.  Він крім справжнього паспорта мав і фальшивий, виписаний на дрібного службовця Лисенка зі Святошина. Отож, виходячи із машини, він  сховав свій паспорт під сидінням.  Показуючи фальшивий паспорт, він поскаржився керівнику ревкому, що його люди забрали в нього машину, отож він вимагав повернути йому машину, бо він же дрібний службовець, майже пролетарій, і його можуть покарати, коли повернеться без машини.

 На начальника ревкому вплинула вимога «дрібного службовця», і він наказав повернути йому машину. Тоді  «дрібний службовець» зажадав видати йому папір, щоб його більше ніде не затримали. І такий папір із печаткою він отримав.

 Неподалік від того місця знаходилися казарми Полуботківського полку. Микола Ковалевський приїхав туди, дав інформацію про ревком. І ревком був ліквідований…

 Але  червоногвардійці під проводом Муравйова зламали залогу під Крутами , окупували Київ і стали чинити розправи. Український уряд мусив залишити Київ і разом з вірними йому військовими частинами відступив до Житомира…

Після нетривалої зустрічі з Симоном Петлюрою в Святошині Микола Ковалевський повернувся до Києва, до невпізнанності змінив свою зовнішність і одягши  фартух продавця, став продавати молоко на Васильківській вулиці і тримаючи зв’язок із підпільними групами, які заважали окупантам  почуватися в безпеці.

 Про  безчинства  окупантів ( ними було знищено до  6 тисяч киян) Микола Ковалевський пише:

 «Вони плюндрували місто так, як  може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому вдалося захопити чуже місто».

 Ця цитата мені нагадала іншу цитату із і книги історика Миколи Аркаса,  в якій сказано про часи, коли Московія ще лише зароджувалася і князь Андрій (Боголюбський)  8 березня  1169 року  ввірвався зі своєю розбійницькою ордою до Києва:

 «Як дика орда, лютували суздальці в городі. Вони палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забирали з собою, старих та дітей убивали без жалю… Настала в Києві велика туга, смуток і сльози. Не  раз брали Китїв деякі князі, але не руйнували, тепер брав його ворог на те, щоб знищити, зруйнувати, ослабити». (М. Аркас, «Історія України-Русі»)…

 Якось Микола Ковалевський дізнався , що більшовицька розвідка догадалась, що віну Києві, і розшукує його.

 «Коли одної ночі ,– пише автор спогадів, – до будинку, в якому містилася моя молочарня, під’їхало тягареве авто з червоногвардійцями і будинок було оточено, мені стало ясно, що це шукають мене. На цей випадок мав я приготовлений план втечі через садок, до якого виходило вікно молочарні. За садком була недобудована парцеля, що виходила на бічну вуличку, через яку я дістався далі на південний кінець Києва до нашого робітника, що мешкав біля Деміївки. Звідти за допомогою друзів я сів до потягу, що вночі виходив з Києва до Полтави»…

 Далі втікач став пересідати на різні потяги – до Лозової – до Константинограда – до ст.Олексіївка за Мелітополем і добрався звідти до рибальського містечка Генічеськ…

 Подорож була дуже небезпечна. Небезпека чатувала на кожному кроці..

Але він таки добрався до місця призначення, де для нього було приготовлене місце в хаті рибалки. Там він і залишився, підтримуючи зв’язок з революційними організаціями. Через  певний час до Генічеська прибуде посланець від українського уряду з добрими новинами.

 У м. Бресті  була підписана  мирова угода (  Україна була повноправним членом тих перемовин). Україна була визнана не залежною від Росії Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною , тобто одною із воюючих сторін. І військова сила цих країн наближається до Києва, щоб примусити Росію виконати умови мирного договору,  тобто її війська мусять залишити територію України.

 Більшовицький уряд вже втік із Києва.

 Миколу Ковалевського викликали до Києва, запропонувавши йому їхати по маршруту  через Катеринослав до Знаменки, а потім до Фундуклеївки, де на нього вже чекатимуть .

 Переборюючи серйозні труднощі, пов’язані і з проблемами на залізницях і з  непередбачуваними обставинами, у зв’язку з якими можна було потрапити до ворожих рук, Микола Ковалевський добрався до Фундуклеївки.

 В українському військовому штабі з радістю  його зустріли, виділили окремий состав, і він благополучно добрався  до Києва.  Там він став вникати в нову обстановку.

 Попри те, що Україна була визнана , окрім названих країн, ще Англією, Францією і Італією (тобто іншою воюючою стороною, Антантою), Микола Ковалевський збагнув, що над Україною нависла нова небезпека. Ця небезпека була пов’язана з німцями та їх союзниками. По суті німці прийшли на Україну як гаранти її суверенності, але вони мали на Україні  свої інтереси і намагалися тиснути на український уряд, щоб ті інтереси реалізувати. До того ж їх не влаштовував демократичний устрій на Україні, який не сприяв їм  перекачувати з України ( а це вони мали робити і згідно умов Брестського договору) продовольчу продукцію та сировину. Їм би було набагато зручніше, якби Україна знаходилася в складі Росії, тим паче якби та Росія була  такою, якою вона була до революції, тобто монархічною державою. А отже щоб і Україна, яка згідно Універсалу відстоювала націоналізацію землі, повернулася до  такого статуту, згідно з яким землі великих землевласників повернулися в їхні руки.

 Отож назрівав конфлікт  між військовою  адміністрацією німців і українським  демократичним урядом. І  німецькі військовики стали поводити себе на Україні як завойовники.

 До України прибув  з Німеччини досить впливовий політик,  один з керівників військової розвідки, адмірал Канаріс з метою встановити на Україні такий устрій, який би задовольняв Німеччину.

 І Канаріс разом із своїми прибічниками ( а серед них, крім його земляків , були і російські монархісти) став готувати в Україні переворот, прагнучи замінити український демократичний уряд на декоративний  гетьманський. Для ролі гетьмана був знайдений нащадок гетьмана Івана Скоропадського Павло Скоропадський , генерал-ад’ютант  «світи єго вєлічєства», отже був близький до  царського двору. Ця кандидатура задовольняла і німців, і російських монархістів, яких і в Києві вистачало навіть серед урядовців.

  Отож німці вирішили підтримати військовою силою  Павла Скоропадського, розраховуючи, що й народ Українг буде прихильний до нього ( адже ж  слово «гетьман» для українців звучить патріотично, до того ж у його руках зібрані військові частини, які складаються з українців).  Між іншим , і Микола Ковалевський як член Центральної Ради й згодом уряду підтримував  певний час  Скоропадського навіть фінансово з надією, що той допоможе Україні  військовою силою.

 Тим часом прихильники Скоропадського нашвидкуруч серед багатих власників на селі організували таку собі опереткову партію  під назвою «хлібороби-собственики» і 23 квітня 1917 року в приміщенні цирку під охороною німецьких постів зібрали представників новоствореної партії, і ті  проголосили Павла Скоропадського гетьманом України…

 У зв’язку з отим словом  «собственик» мені пригадується одна з оповідей моєї покійної тітки Параски Михайлівни , саме пов’язаної з тими подіями.

Якось до мого діда Михайла заскочили якісь військові і стали допитуватись, чи він не  «собственик». Він клявся , що ні. Тоді один звійськовик кинув свою шапку на підлогу і вигукнув: «Дивись, навіть моя шапка стверджує, що ти «собственик»!

 Я слухав ту оповідь і не міг збагнути її суть. Адже  дід мав чималенько землі, отже таки міг називатися «собственик»  (власник).   Чому ж він те заперечував? І в жодному підручнику з історії я не міг знайти  відповідь на запитання, що виникли після оповіді моєї тітки.

 І от лише прочитавши книгу спогадів Миколи Ковалевського, я все те зрозумів , як і все інше, пов’язане з революційними подіями на Україні, в тому числі і отой період, пов’язаний з гетьмануванням Павла Скоропадського, як і багато чого іншого. Я зробив такий висновок, що книга М. Ковалевського  «При джерелах боротьби»  мала б стати прекрасним  джерелом знань з історії боротьби  українців за свою незалежність   на початку 20 століття…

 Але повернемось до часу гетьманування на Україні Павла Скоропадського.

 Почалися арешти членів Центральної Ради та українського уряду.

 Було вирішено тим урядовцям, які ще не були арештовані, податися в сільські    місцевості і готувати там селян до боротьби з німцями та гетьманцями.

 Микола Ковалевський, який мав неабиякий досвід  підпільної боротьби,  добре володів засобами конспірації, на той час уникнув арешту і подався на обжиту вже колись Полтавщину і зупинився на хуторі Жорняківка і тримав зв’язок з центральними установами. Він отримував повідомлення з Києва та інших міст про політичну ситуацію.

 А гетьман оголосив нову конституцію, згідно якої відновлювали старі російські закони, в тому числі й стосовно приватної власності на землю. У відповідь селяни палили панські садиби – особливо тих власників, які були на гетьманському з’їзді. Селянство готувалося  до боротьби проти гетьмансько-німецької влади. Натомість Київ стали заповнювати російські монархісти.

 Польський уряд в свою чергу сподівався збільшити територію Польщі за рахунок Волині та Поділля.

 Отож українці мусили чинити опір всяким зазіханням, але в першу чергу гетьманцям та німцям. На селах стали  організовуватися  спочатку загони самооборони, які переростали в партизанські загони. Натомість гетьманці та німці стали посилати на села та невеликі містечка каральні загони і заарештовували та вбивали свідомих українців.

 В Жорнівці, де перебував Микола Ковалевський, вже небезпечно було залишатися. Йому запропонували перебратися до містечка Жовни. Там його зустріли озброєні люди і арештували. Він ще не знав, що то за люди. А то були партизани, якими керував отаман Терещенко.

 В хаті, куди його привели, на стіні висіли портрети Грушевського та Винниченка. А на одному з плакатів  був портрет Миколи Ковалевського . Селяни, що були на селянському з’їзді, пізнали його.

 Натомість до Жовни плив пароход з каральним загоном, що складався з гетьманців та німців.  Отаман зумів так влаштувати зустріч, що  третина  карателів була знищена, а решта здалася в полон, гадаючи, що мають справу з великими військовими силами.

 Микола Ковалевський відзначає, що серед партизанів було багато військових, що колись служили в царській армії, але там не було жодного червоноармійця.

 Після бою Терещенко зібрав нараду партизанських командирів з навколишніх сіл, і на тій нараді було вирішено створити повстанський корпус, який дістав назву Повстанська армія Лівобережжя.

 До речі, в жодному підручнику з історії я не зустрічав навіть згадки  про ось таку боротьбу проти німців та гетьманців. Там   мова йде лише про «червоних партизанів».

 Микола Ковалевський знаходився серед повстанців впродовж кількох тижнів. Та ось з  київського центру прибув посланець і передав Ковалевському пропозицію перебратися до Олександрівська на Запоріжжі, де знаходився загін Січових Стрільців. В Олександрівці на нього вже чекав інший посланець, який повідомив, що його гетьманці та німці уперто розшукують, то йому потрібно надійно сховатися.

 І Микола Ковалевський подався до Мелітополя, а потім до Генічеська, де він перебував під час більшовицької окупації Києва.

 А тепер подаю ще одну інформацію про події, пов’язані з М. Ковалевським, так би мовити, з натури:

 « По приїзді до Генічеська я оселився в тій самій рибацькій хаті у знайомих озівських рибалок, у яких я мешкав на початку 1918 року.

Уночі хата була оточена сильним німецьким відділом , і кілька німецьких вояків та гетьманських поліцаїв увірвалися в хату, загрожуючи мені зброєю. В цій хвилі я був у хаті сам, бо мої знайомі рибалки ще звечора виїхали на море закидати сіті. З гетьманських посіпак пам’ятаю одного на прізвище Зібек. Він страшенно кричав, вимахуючи револьвером, і тяжко було зрозуміти, що він хоче.

 Врешті мене зв’язали, хоч я не робив жодного спротиву, і потягом відвезли мене до Катеринослава під сильною екскортою. Ще перед Катеринославом потяг затримали, бо на звістку про моє арештування із  Києва висланий був спеціальний потяг з начальником  гетьманської розвідки Винграновим. Він відразу наказав германській варті відійти від купе, в котрому я їхав, і поставив за вартових кількох добровольчих офіцерів з гетьманської  гвардії. Він був дуже чемний в дорозі, робив мені різні улекшення…По дорозі Вингранов мені признався, що він мав спеціальний наказ від гетьмана усунути німецьку сторожу, так би мовити, вирвати мене з рук німецької влади. Тут же він додав, що, на жаль, йому це не вдалося, бо, хоч німці й забрали від мене  свою екскорту, але зажадали, щоб я був поміщений у Києві таки під німецькою охороною. Про причини мого арешту  Вингранов розповідав, що німецька влада дуже занепокоєна посиленням українського повстанського руху і що генерал Гренер уважає мене за одного з головних організаторів цього руху”.

 Отож Миколу Ковалевського спочатку помістили до відділу поліції, куди він раніше, під час демонстрації, викликаної забороною відзначення сторіччя з дня народження Т. Г. Шевченка, був поміщений. Незабаром його відвідав чиновник з гетьманського уряду і запропонував йому написати відозву ( вірніше, підписати вже написану ), у якій він закликатиме селян припинити повстання.

Микола Ковалевський, звичайно ж, відмовився від такої пропозиції.

 Німці наполягали, щоб Ковалевського передали під їхнє провадження. І  цього вони досягнули. Арештованого відпровадили до якогось «старшинського готелю», помістили в кімнату, біля дверей  якого чатували німецькі охоронники.

 Ішло нібито змагання між німцями і людьми гетьмана за право вести  справу М. Ковалевського. Поки що перемагали німці.

  Як пізніше дізнався автор спогадів, і німці, і гетьманці планували організувати процес проти Центральної Ради з метою скомпрометувати її в очах населення, придумуючи якісь не політичні обвинувачення , а кримінальні ( між іншим, пізніше такою методикою керувалося радянське КДБ). Миколі Ковалевському приписали те, що він, одержавши  5 мільйонів  карбованців для державних потреб ще до перевороту, використав їх не за призначенням. Насправді він їх роздав на різні, в тому числі і військові потреби, та й майбутньому гетьману Павлу Скоропадському виділив значну суму для формування українського підрозділу, а той так і не відзвітувався перед Центральною Радою.

 Проти інших депутатів були висунуті теж видумані обвинувачення. А кількох урядовців звинувачували в тому, що вони у свій час нібито незаконно арештували  радника німців  єврея Доброго. 

У  Ковалевського було кілька можливостей утекти. Але він тими можливостями не скористувався.  Він мотивував це тим, що коли він втече, то у німців та гетьманців буде підстава пояснити втечу тим, що він таки винен, а це кине тінь на всю Центральну Раду і на уряд…

 Потім в’язня перевели до готелю «Асторія», і там його стерегли німці, хоч слідство таки перейшло до рук гетьмана.

Згодом Миколу Ковалевського помістили в Лук’янівській в’язниці і саме в ту камеру, куди його були кинули в 1914 році. Неподалік від його камери  і на цей раз перебувала камера , де знаходився Симон Петлюра. В інших камерах знаходилися його інші соратники по боротьбі.

 Далі подаю цитату із спогаду:

 « На його ( слідчого Зубілевича. – М. А.) погрози я відповів, що суду зовсім не боюся, а навпаки, з велико цікавістю чекаю на суд, бо маю теж полагодити з гетьманом одну фінансову справу. Зубілевич і і присутній з ним урядовець гетьманського розшуку аж підскочили.

«Яку справу?» – Я сказав,  в грудні 1917 року       я виплатив тодішньому генералу Скоропадському 350 тисяч карбованців на його військову формацію, однак докладного звіту на цю суму не маю, але маю розписку гетьмана.

 «Покажіть її!» – схопився  гарячково прокуратор Зубілевич.

 Я йому вияснив, що розписка є в Києві і буде представлена судові.

 Після цієї розмови Центральний Комітет нашої партії, порозумівшись зі мною, поширив у Києві комунікат, в якому подав звіт про видатки з фонду п’яти  мільйонів і дав зрозуміти, що не тільки цілком мене виправдує, але і вважатиме кожного, хто в цій справі заподіяв мені якусь шкоду, особисто відповідальним»…

 Симон Петлюра, якого перед тим випустили із в’язниці, у Білій Церкві готував для наступу військові сили.

 У Києві ж був створений український Революційний Комітет, утворювались повстанчі батальйони.

 Отаман Петлюра дав сигнал генерального повстання. Київ було захоплено українськими військовими силами, серед яких важливу роль відіграли  надійно зцементовані  Січові Стрільці.

 Керівним державним органом України стала директорія. І Микола Ковалевський знову приступив до своїх  урядових обов’язків .

  Німецькі чиновники і їхні військові частини, налякані наступом  військових та повстанських сил, вже не чинили  ніякого  опору і домовилися з нашим урядом, щоб їм забезпечений був безкровний відступ.

 Гетьман Павло Скоропадський в уніформі німецького санітара утік із Києва. Із ним утекло й чимало його урядовців.

 За якихось  десяток днів від німців і сліду не залишилося. Отож була відновлена Українська Народна Республіка і створений народний уряд – Директорія., яку узаконив  Трудовий Конгрес у січні 1919 року . Головою  уряду був призначений Володимир Винниченко.

 До Москви на переговори була направлена урядова делегація, в склад якої міг би входити і Микола Ковалевський.  Але він захворів на іспанку і поїхати не зміг.

 Переговори ж успіху не принесли. Більшовицький уряд став готуватися до нової інтервенції на Україну.

 Незабаром ця інтервенція почалася.

Загальна обстановка  в Україні різко загострилася. На Донеччині і на Кубані готувалися загони білогвардійців, від яких Україні, крім лиха, не було чого чекати. З півночі насувалися червоні. Уряд мусив евакуюватися до Винниці.

 Микола Ковалевський ще  кепсько почувався після хвороби. Та залишатися у Києві йому не можна було. Він останнім евакуаційним поїздом виїхав в напрямку до Галичини маршрутом  Проскурів – Волочиськ – Тернопіль  – Станіслав.

 У Станіславі тоді проходила  сесія Національної Ради Західноукраїнської Республіки. Ситуація в Західній Україні нагадувала 1917 рік на Лівобережній Україні. Тільки там найбільша загроза була з боку Польщі.

 В березні 1919 року М. Ковалевський одержав телеграму від Головного отамана Симона Петлюри і виїхав до Рівного, де на той час перебував  дещо переформований український уряд і знаходився під керівництвом Бориса Матроса. М. Ковалевський був призначений в новий уряд, як він пише,  «на давнє становище в міністерстві хліборобства».

 Саме тоді в   Рівному відбувся бунт ( спроба перевороту)

Волинської дивізії під командуванням Оскілка. Оскілко спланував вчинити переворот, ліквідувати уряд і оголосити себе  Головним Отаманом. Він зняв деякі свої частини з фронту і зайняв місто Рівне. Члени уряду були арештовані. Оскілко мав  членів уряду «зліквідувати».

 Та між ними Оскілко не знайшов Миколи Ковалевського, і це його дуже стривожило. Наказав негайно його знайти.

 Тривога бунтівника була не даремною. Про це Микола Ковалевський  оповідає так:

 « Не гаючи часу, переодягнувшись в робітниче вбрання, я вийшов з Рівного і,  дійшовши до чеської колонії, взяв коней і поїхав шукати Головного Отамана.

Скоро я з ним зв’язався, і кілька годин  пізніше заколот  Оскілка був зліквідований».

 Оскілко  був утік до Польщі. Видно з усього, заколот Оскілка був спланований поляками. І в 1921 році, коли Рівне захопили поляки, Осколко з’явився в місті і видавав там пропольську газетку. А якось увечері через вікно у своєму помешканні був  застрілений…

 А я читаючи в аналізованій книзі опис  отого перевороту, захоплююсь неабияким конспіративним досвідом і відвагою Миколи Ковалевського. Ось як він згадує про той випадок:

 « З членів уряду не був арештований тільки я і то тільки через те, що маючи старий навик до конспірації, я у своєму офіційному помешканні в центрі міста ніколи не жив,  хоч усі думали, що я власне там мешкаю. В дійсності я мешкав у скромній хаті у одного залізничника у другий бік залізничної колії».

 Микола Ковалевський ніби був створений для отих складних, небезпечних ситуацій, до яких часто потрапляв.

 А для мене прокладався місток із минулого в сучасне.

 Якою ризикованою, якою жертовною була боротьба за незалежність України  в часи, про які  йдеться у книзі спогадів Миколи Ковалевського!

 Коли взяти до уваги нинішній етап тієї боротьби ( зокрема  в післяреферендний період – до   Майдану Гідності ), то  можна зробити висновок, що названий етап він пройшов у порівняно більш сприятливіших умовах. Адже люди на референдумі всього лиш проголосували за свою незалежність – без жодного пострілу, без переслідувань, без тортур. І в стані ейфорії увиразнювалася думка про те, що таки не дарма у минулому  замучено в таборах, розстріляно, загинуло в боях  багато наших борців за Україну.

 І  нинішньому поколінню українців з’явилася можливість

з меншими жертвами  ствердити свою незалежність. Народ передав владу своїй так званій політичній еліті. Але як бездумно (в переважній більшості)  користувалися тією владою її розпорядники і в 90-ті,  і особливо  в двохсоті роки! Адже, наприклад , депутати ( та й урядовці взагалі) мали всі можливості зробити  Україну справжні таки  незалежною , якби  тягли державного воза  таки по-державницькому дружно. Адже мали ( та й нині мають) комфортні умови для своєї діяльності : і  зарплати не мізерні , і  фантастична недоторканність ( депутати, судді та ін). Гуртуйтесь навколо  державницької ідеї, забудьте про свої дріб’язкові амбіції , запхайте в глухий кут  особисту зажерливість і дбайте про державні інтереси. 

 Вселяла надію після перемоги Майдану Гідності створена в

Парламенті  демократична коаліція, при  дружній, патріотичній роботі якої можна було створити прекрасну  конституційну базу і дбайти  про  ефективне функціонування тієї бази.

 Але та коаліція на виправдала сподівань народу. Дріб’язкові сварки, протистояння амбіцій, прагнення  підгребти під себе більше влади задля задоволення потреб власної душі і власного тіла, різні піарвистави  ( одиничні і групові), опозиційна пошесть, яка перетворюється на опозицію до власної держави. При такій «діяльності» державотворча енергія перетворюється на руйнівну.  І коли дивишся на те все, стає соромно і за тих, хто при владі, і за тих, що не навчилися по-державницькому мислити  в смуги виборчих процесів…

 Таки не від доброго життя я перескочив на  гіркий-прегіркий емоційний ліричний відступ. А моє ж основне завдання творити образ непересічного сосничанина, патріота України Миколи Миколайовича Ковалевського…

… Отож хоч описаний бунт було ліквідовано, але серед українських військових частин  з’явилося тимчасове замішання. З цього скористалися більшовики і посилили свій наступ. Українські підрозділи мусили відступати і скоро опинилися на  галицькій території, в такому собі «трикутнику смерті», бо потрапили поміж двома вогнями: з одного боку – більшовики, з другого – поляки.

 Та ситуація раптом змінилася на краще.

 Ось як мовить про це М. Ковалевський:

 « Десь між Тернополем і Збручем наші військові частини перегрупувалися. Великою допомогою , може, навіть вирішальною, було  прибуття Запорозького корпусу, який, відрізаний від решти нашої армії на східному Поділлі, перейшов румунський кордон і через румунську територію, після довгої мороки з румунами, дійшов до Галичини, де приєднався до нас. Крім того,  були змобілізовані всі цивільні мужчини, і таким чином утворилась ударна група, яка з наказу Отамана перейшла Збруч і розбила там сконцентровані частини Червоної Армії. І наступ продовжувався. Уряд перебрався до Кам’янця. Почався кам’янецький період визвольних змагань. Українські війська звільнили вже майже всю Волинь, північні  райони Херсонщини і майже всю Київщину. А  Галицька армія відкинула поляків на захід».

 Але становище України значно погіршилося через кілька факторів. Коли українські війська вже частково зайняли Київ, до Києва стали наближатися денікінські війська і увірвалися до Києва.

 Другою загрозливою подією була страшна пошесть тифу, яка, як згадує М. Ковалевський, «здесяткувала наші частини».

 Натомість більшовицькі частини зупинили наступ денікінців і стали активно наступати.

 А тут ще інша біда  трапилась. Одна з сильніших повстанських частин отамана Волоха підняла бунт і ще більше ускладнила ситуацію.

 І тоді Головний Отаман і всі вірні йому частини перейшли українсько-польський кордон і були інтерновані.

 Микола Ковалевський  разом з відступаючими військами переїжджає через Збруч і добирається до Варшави…

  Український уряд поселився в готелі «Континенталь». Велись переговори з польським урядом про стосунки України і Польщі. Переговори були важкі, бо серед значної частини поляків  була мрія заволодіти українськими землями по лінії Дніпра, або, як мінімум, по лінії Збруча…

 Якось на засіданні польського сейму хтось із депутатів оголосив запит до міністра зовнішніх справ, що, мовляв, серед українських урядовців є Микола Ковалевський, який знищив польські землеволодіння в Україні і що, мовляв,  перебування його в Польщі небажане.

 До Миколи Ковалевського з’явився польський дипломат і запитав, чи той не збирається до Відня, де саме виступає в опері знаменита  співачка Еріка.

 Другого дня той же дипломати прибув із таким же запитанням.

 І Микола Ковалевський 31 грудня 1919 року змушений був виїхати  до Відня.

Недалеко від Відня поселився був у горах колишній прем’єр В. Винниченко. У Відні пере6ували ще деякі члени директорії та інші колеги М. Ковалевського.

 В околицях Відня поселився був також Михайло Грушевський, який сам працював і залучав інших  до «науково-дослідницкої праці, щоб зафіксувати  в об’єктивному історичному викладі недавні революційні події, піддати їх аналізу, щоб таким чином не забулася найменша подробиця цих подій»…

 Через деякий час у Польщі відбувся  державний переворот, у результаті якого  важелі влади цілком перейшли до маршала Пілсудського, який відстоював концепцію про налагодження стосунків з Україною.

  «Врешті я дістав від українських чиновників у Варшаві, – згадує М. Ковалевський, – запрошення  приїхати до Польщі з огляду на нову ситуацію, яка постала після травневого перевороту. Моїм завданням у Варшаві було створення української пресової інформаційної служби, якої до цієї пори не було у Варшаві, не дивлячись на те, що українське представництво по нашій еміграційній лінії, як також представництво західноукраїнських земель у польському сеймі було  досить значним».

 Співставивши всі «за»  і «проти»  стосовно пропозиції переїхати до Польщі, Микола Ковалевський вирішив прийняти пропозицію. Керувався він тим, що очолюючи в Польщі українську інформаційну службу, він зможе, по-перше, подавати правдиву інформацію про українські проблеми і взагалі про боротьбу українців за свою незалежність, по-друге, йому легше буде дізнаватися про реальний стан речей і в СРСР і,  зокрема, в Україні, по-третє, у нього будуть можливості налагодити зв’язки з кореспондентами європейських держав і самому подавати інформацію в  європейські друковані органи і в такий спосіб привертати європейську громадськість до українського питання…

 Зважаючи на все те, він у січні 1927 року переїхав до Варшави.

 «Я вже згадував, – зазначає М. Ковалевський, – моїм  безпосереднім завданням було створення у Варшаві пресово-інформаційного осередку, досить еластичного, щоб, помимо наявних суперечностей у місцевих українців, дати швидку і добру інформацію про стан українського життя в українсько-польських відносинах, про стан українського життя в СРСР і про цілий комплекс  визвольних змагань українського народу».

 Микола Ковалевський налагодив надійні зв’язки з багатьма друкованими органами Європи і Америки. На цьому просторі він став найавторитетнішим інформатором про становище українців в СРСР,  а також інших країнах. Часом М. Ковалевський своєю оперативною інформацією міг впливати навіть на перебіг міжнародних подій.

 Так, він розповідає про зміцнення стосунків між Польщею й СРСР. Було домовлено про налагодження відносин між Польщею й СРСР. Для українських патріотів  таке зближення було не бажаним.

  Натомість Москва й Варшава стали налагоджувати торговельні стосунки.

 Було домовлено про від’їзд польської торгової делегації на переговори в Москву. Вже був поданий потяг із спеціальним вагоном для членів делегації. Уже потяг за розписом мусив би вирушати. Але керівник делегації затримувався. Нарешті він  прибув і заявив, що делегація до Москви не поїде.

 А причина була ось яка:

 Микола Ковалевський, переглядаючи радянські газети, знайшов невеличку замітку в одній із центральних радянських газет, у якій мова йшла про те, що, мовляв, у Польщі загострилась економічна криза і через те «польський уряд і польські капіталісти вислали делегацію до Москви, щоб випросити совєтські замовлення, які являються єдиним порятунком для польського промислу».

 М. Ковалевський подав ту замітку у своєму друкованому органі, а її передрукувало ще кілька польських газет. Гонористі польські урядовці відмовилися від переговорів.

 Ще про кілька подібних випадків розповів М. Ковалевський у своїх спогадах…

 У той час ішли перемовини із Німеччиною й СРСР, між Німеччиною й Польщею. Всі ті перемовини не допомагали українській справі.

Все те тривало певний час. Але мислячим людям стало зрозуміло, куди рухається світ. А він рухався до світової війни. І вона вибухнула.

 І на цій події Микола Ковалевський закінчив свої спогади.

 Прордовжити можна  такою інтернетною інформацією:

 « У роки Другої світової війни – в Румунії був співробітником журналу « Наше життя ( Бухарест ;1940 – 1942).

Після Другої світової війни весь час жив в Австрії; з 1950 року – редактор агентства «Express-Pressedienst’’ ( Інсбрук).

Голова українського комітету в Австрії; брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства»,співспрацював з  « Інститутом вивчення СРСР» в Мюнхені ( Німеччина),заснованим вченими з другої хвилі еміграції з СРСР. Помер в Інсбруку» (1957 р. ).

 Таким чином я , здається, виконав  програму-максимум. Тобто увиразнив, використовуючи  спогади М. Ковалевського, деякі  архівні  матеріали, деякі спогади старих людей, власні домисли і власні знання з історії революції  в Україні , що зафіксовані в підручниках , образ  Миколи Миколайовича Ковалевського.

І ось я уявляю  десь  на тлі Сосниці чи Сосниччини алею  наших видатних людей-сосничан,  що встановлені там  у вигляді бронзових скульптур. І  шукаю місця, де б  помістити скульптуру М. М. Ковалевського.  Вирішую її поставити поряд зі скульптурою О. П. Довженка. Чим я можу це вмотивувати?

І той, і той знаходяться в одній часовій смузі. Олександр Петрович народився 10 вересня 1894 року. Микола Миколайович – 3 вересня 1892 року. Місця народження цих двох велетнів духу знаходяться на відстані одне від одного  не більше двох кілометрів. Отож їхнє дитинство проходило по суті на спільній території і їх обох наснажували ті ж картини природи  і ті ж люди зі всіма їхніми  місцевими особливостями. І  на тій території не могли не перехрещуватися їхні стежки дитинства, а може, і юності.

Могли бути якісь стосунки між родиною Довженків і родиною Ковалевських.  Наприклад,  один  із троюрідних братів Миколи Ковалевського був прекрасний лікар і мешкав на хуторі біля р. Чепелихи. Могло бути, що , наприклад, принаймні хтось із членів родини Довженка був пацієнтом названого лікаря.

Зрештою згодом Олександр Довженко був воїном УНР і належав  до партії соціалістів-революціонерів, членом і згодом керівником  якої був Микола Ковалевський. І той, і той  навчалися якийсь час в одному учбовому закладі –Київському комерційному інституті. Пізніше Довженко не міг згадувати про М. Ковалевського, бо це було небезпечно.

 Можна б і ще продовжити… Але, вважаю, досить і цього, щоб на алеї пам’яті їм стояти поруч.