Вона народилася у військовій сім’ї і побувала у багатьох містах України. Має грузинське коріння – її мама з Тбілісі. Часто гостювала у сонячній Грузії. Але перший приїзд у Сосницю, звідки її чоловік, викликав здивування, адже тут вона побачила те, чого взагалі раніше ніде на зустрічала. Їх обох доля водила різними дорогами і спробували вони себе у різних сферах. Та коли зустрілися, взяли один одного за руки і пішли єдиним шляхом. Вони стали міцною родиною і тримають оди одного і досі.
Твердо вирішив стати моряком
Сосниця – це край лелек. Щороку весною вони повертаються сюди, у свої гнізда, яких безліч, і несуть з собою весну на крилах. А буває, що й діточок. І в 1987 році вони повернулись до Сосниці і, як зазвичай, 10 квітня підкинули хлопчика в сім’ю Боковенків. Назвали його батьки Євгеном. В сім’ї вже був один син Віталій. Та де одно, там і двоє. Ріс Євген, ходив до школи й іноді спостерігав за птахами, в серці мріяв, що виросте, також полетить з дому у світ. Після 9 класу закінчив Сосницьке ПТУ, а потім вступив до Чернігівського педуніверситету. Останній, п’ятий, рік навчання влаштувався до Сосницького ПТУ майстром виробничого навчання й поєднував і роботу, і науку. Два роки навчав молодь, а тоді його призвали на строкову службу. Потрапив у сухопутні війська. Був зв’язківцем. Служив у Полтаві. Згодом перевели до військової частини у с. Гурівщина, що під Києвом. Після служби повернувся додому. І знову почав працювати у ПТУ та навчати юнаків.
Були у Євгена добрі знайомі, з якими товаришував і якось запросили вони його до себе в гості. А жили вони у Севастополі. Поїхав. Потрапив на День святкування військово-морських сил. Побачив колони молодих дівчат і хлопців у святковій формі, які марширували на параді, й не міг відвести очей. І твердо вирішив, що й сам стане таким й буде служити у морських військах.
І вже 27 серпня 2013 року прибув до військової частини м. Севастополя й приступив до обов’язків військового. Дуже подобалася служба, адже була омріяна і бажана. Та скоро все змінилося. І 26 березня 2014 року мусив покинути Севастополь під командуванням вищого керівництва в зв’язку з анексією Криму. Залишки його частини перемістили на материкову Україну в с. Великий Дальник під Одесою у сухопутну військову частину, та все ж залишилися вони там по своєму призначенні.
Ох і очі гарні, ніби спілі вишні
Служба йшла. Одного липневого дня пішов Євген з другом до магазину, який був єдиним на поселення, і зустріли дівчину, з якою друг був уже знайомий. Стали говорити. Та тут до подруги привітатися підійшла дівчина. Її тато був українець, а мама – грузинка і виросла в Тбілісі. Обоє її батьків були військові й проживали тут. І саме від матері дівчина отримала чорні брови, очі, мов спілі вишні, і густе чорне волосся. Її красу, яка дійсно вирізнялась серед усіх, було важко не помітити. Привіталися, познайомилися, та й розійшлися. Але якось запала вона в душу Євгену. Валерія жила поряд того, ж магазину. Недалеко була і зупинка. Й одного разу вони знову пересіклися на ній. Вона йшла з роботи, а він приїхав з моря (до Одеси всього 13 кілометрів). Євген відразу звернув увагу на красуню. Привіталися. Стали говорити і запросив він її на побачення. З того дня і стали зустрічатися.
Валерія була вже раніше одружена і мала сина Германа. Та це не стало на заваді, бо кохання між ними спалахнуло від єдиного погляду і вже горіло великим багаттям, яке не приборкати. Часу, відведеного на побачення, для справді закоханих завжди мало.
Раніше Валерія працювала в Одесі в ляльковому театрі, багато їздила з виставами по Україні. Потім була продавцем у магазині, хоч до цього закінчила Одеський технікум зв’язку та інформатизації. Тато Валерії завжди хотів, щоб і донька, як і вони, була теж військовою. Та тільки тоді, коли зустрілася з Євгеном, задумалася над цим і вирішила вступити до лав армії. Проходила службу в одній частині. У жовтні того ж року вони почали жити разом.
Весілля у військовій формі
У 2015 році Євгена направили в АТО разом з частиною, де він перебував певний період. Потім були постійні відрядження на кораблях і не тільки. Мав звання сержанта, та згодом став офіцером. Сумували одне за одним і вирішили одружитися. Весілля було незвичним. Розписалися в Одесі у РАГСІ, який знаходився біля оперного театру і на весіллі був усього один єдиний гість – це двоюрідна сестра Валерії. Весільної сукні не було, а замість неї наречена вдягла військову форму, як і наречений. Замість фати на голову одягла білий кашкет. Після розпису поїхали на морський вокзал до моря, де і відкоркували шампанське. Вилили по келиху, зробили декілька фото на згадку на знаменитому щасливому дванадцятому стільці Остапа Бендара, а тоді взяли валізи і в той день поїхали до Сосниці, де їх вже чекали рідні.
Наступного дня, після приїзду молодят, вдома зібралися родичі і вже тут відсвяткували весілля.
Сосницькі диво-лелеки
Новоствореній сім’ї в зв’язку з одруженням дали 10 днів відпустки. Після повернулись на Одещину, де їм виділили службове житло. Та у травні їм обом дали вже щорічну відпустку і вони поїхали до Сосниці. Вже тут 11 травня повінчалися. Та цей приїзд викликав у Валерії ще одні приємні емоції. Вона вперше побачила лелек. Її вразило те, яка велика кількість проживає їх тут і що гнізда вони свої звили біля людей, зовсім їх не боячись. Вона їздила з батьками по світу, багато разів була у Грузії, де бачила безліч екзотичних плодів і багату природу, але тут, на Сосниччині, вона побачила диво, як вона вважала.
Йшов час, і молодята вже чекали дитину. Євген дуже зрадів тому і чомусь серцем відчував, що буде син, і вже знав, що назве його Федором. Так звали його діда, який був ветераном Другої Світової війни, і помер за два роки до народження Євгена. Батьки часто розповідали сину про подвиги діда і про те, якою гарною людиною він був. Хлопець дуже любив свого діда, навіть ніколи його не бачивши. Пішла дружина в декрет. Євген постійно був у відрядженнях. Насувалася зима. Він знав особливості південного клімату, що іноді були такі снігопади, через які дістатись до Одеси, де пологове відділення, було неможливо. І не дай, Боже, в такий час почнуться перейми, то дружина може народити в полі, серед снігу, у швидкій. Вирішив відправити її у Сосницю до батьків. Дружина поїхала. Тиждень до пологів перебувала у Менській лікарні. Та на час, коли почалися перейми, анестезіолога в лікарні не було. І лікарі для безпеки доправили її народжувати у Чернігів, де 27 грудня 2016 року народився Федір. Тату дали відпустку на 30 днів і він приїхав до Сосниці.
22 січня вони вже похрестили свого Федора, а тоді батько змушений був повертатися назад до військової частини. Мама і дитина залишилися тут, так було краще. Сумував Євген за родиною і перевівся працювати до Сосниці. А під кінець декретної відпустки і дружина перевелась до вже знайомих і рідних країв чоловіка.
На Дачній стояв порожній будинок діда Федора. Вирішили піти туди жити. Батьки Євгена запропонували залишити їм своє житло, а самі хотіли піти в ту оселю. Подружжя не погодилось, вважали, що батьки звили своє гніздо і не мусять вже під старість починати все знову. Тому у будинок діда пішли самі.
Дім хоч і добротний, та веранду зробили по-новому і всередині роблять ремонт. Тринадцятирічний син Герман раніше ходив до школи на В’юнище. Батьки вирішили не переводити його до іншої школи.
Жити подобається на Дачній – ліс поряд, річка теж. А те, що трішки далі до роботи добиратися, не біда. Герман ходить до музичної школи і грає на гітарі, а також захоплюється футболом.
Ткемалі для сім’ї та ексклюзивні сумки
Під час декретної відпустки Валерія Валеріївна освоїла одну цікаву науку. Раніше уміла в’язати і крючком, і спицями. Якось в інтернеті натрапила на жіночу сумку, яка дуже сподобалася їй, і загорілася бажанням зробити таку й собі. Знайшла схему, замовила нитки і фурнітуру й спробувала зв’язати. Вийшло. Та на одній сумці захоплення не закінчилось. Далі була інша сумка, вже іншого зразка, а за нею пішло й поїхало. Її роботи побачили і знайомі, і друзі, адже сумки дуже гарні і вишукані. Почали замовляти і собі. І так Валерія стала їх робити для інших. Її витвори вже є в Одесі, в Києві, в Сосниці. Замовляють жінки такі оригінальні сумочки на подарунки, адже в магазині такої не
Син
Федя попросив у мами, що хоче собі рюкзак і щоб були на ньому і трактор, і ракета. Схему рюкзака рукодільниця продумала сама і вже зараз працює над замовленням сина і є вже на ньому і трактор, і ракета. Ще трохи і роботу буде завершено. Творить вечорами і буває, що затягує Ті цей мудрий процес аж до посеред ночі. Валерія взагалі є жінкою цілеспрямованою і має звичку йти до бажаного. Колись хотіла навчитись грати на акордеоні. І вступила до музичної школи. Закінчила її, з добрим умінням володіла інструментом. Іноді зараз виникає бажання пограти на ньому. Ось тільки акордеон залишився у мами в Одесі. Та є думка коли-небудь забрати його сюди. Її мама Тамара Миколаївна вже давно на пенсії, а ось тата Валерія Вікторовича, на жаль, нема вже два роки. Є в неї ще рідна сестра, яка живе в Таллінні, в Естонії. Добре, що хоч технології дозволяють бачитись по скайпу і сумування трохи менше. Мама Валерії часто готувала грузинські страви і навчила цьому й доньку. Готує вона іноді для своєї сім’ї, та через те, що страви ці гострі, сім’я не часто просить їх приготувати. Готує сациві, пхалі і хінкалі. Іноді робить хачапурі, та тут ця страва не виходить на справжній грузинський смак. Справа в тому, що для нього потрібний справжній сир сулугуні, а такого тут нема. Звісно, в тутешніх магазинах його продають, але він зовсім є не тим сулугуні, який виробляють у Грузії. І страва хоч і виходить, але трохи на смак вже не така. Грузинська кухня взагалі є цікавою. Пам’ятає, як колись, перебуваючи в Грузії, родичі готували страву з молодого листя червоного буряка. Було смачно.
Та тут, на Сосниччині, вперше навчилася заготовляти закрутки на зиму. Раніше в її сім’ї такого ніколи не робили. Подобається. Та є одна грузинська страва, яку Валерія закриває у банки щороку, і робить її побільше, адже вона до смаку усім – це ткемалі. Робить вона його з абрикосів, хоча можна і зі слив. Сім’я дуже любить піцу. Пече часто. А ще більше всю сім’ю балує бабуся Надія Андріївна. Вона в минулому кондитер і зараз залюбки виготовляє смаколики для внуків і дітей.
Ткемалі від Валерії
- абрикоси – 2 кг
- перець гіркий – 2 шт.
- часник – 2 головки
- сіль – 1 ст. л.
- цукор – 9 ч. л.
- приправа карі – 2 ч. л.
Приготування: всі інгредієнти пропустити через м’ясорубку. Додати сіль, цукор, карі. Переміщати і кип’ятити 20 хвилин, постійно помішуючи. Закатати в стерильні банки. (Абрикоси можна замінити сливами).
Захоплює різьба по дереву, та сумує за морем
Євген має теж одне захоплення – різьба по дереву. Ще будучи на Одещині, вирізав два великі герби України і подарував своєму начальству. Вдома у мами теж є вироби, зроблені його руками. Зараз часу на це не вистачає, адже йде ремонт у будинку. Але в майбутньому дуже хоче повернутися до свого хобі. Колись давно мріяв Євген, що буде літати по світу, як ті лелеки. Тільки тоді не розумів, де б вони не літали, та повертаються завжди в своє рідне гніздо. Так і в нього сталось. Політав і повернувся на батьківщину.
І вже тут разом з дружиною і синочками в’є своє сімейне гніздечко. Вони ніби створені один для одного, адже взялися міцно за руки і впевнено йдуть по життю. В сім’ї рівноправ’я і все вирішують злагоджено. Так і має бути. Та в цьому велику подяку треба віддати їхнім батькам – Надії Андріївні та Анатолію Федоровичу Боковенкам та Валерію Вікторовичу і Тамарі Миколаївні Свистун, що самі навчили життєвої мудрості своїх дітей.
Та навіть зараз Євген дуже сумує за морем і кораблями і вірить, що можливо, ще занесе його доля туди, де перед ними відкривались величезні сині простори. Можливо так і буде, адже якщо чогось дуже хотіти, то воно обов’язково здійсниться. А поки він міцно тримає свою кохану дружину за руку і впевнено ступає по своїй рідній землі.
