– Пам’ятаю, як ще більше 40 років тому в цій ступі товк просо на кашу. – каже шістдесяти двох річний уродженець Хлоп’яників Василь Шурига. – Раніше наші батьки та діди вирощували просо, потім його товкли, провіювали і отримували пшоно. У магазинах тоді пшоно не продавалося. Ступа дісталася мені в спадок від прадіда Олександра Він був дуже гарним майстром по дереву. До обійстя прадіда з’їжджалися з усієї області покупці за колесами для возів. Зараз вдома просо вже ніхто не товче. Для цього на переробних підприємствах є крупорушки. Мене ж цікавить сам процес виготовлення крупи у ступі. Коли матиму більше часу обов’язково зроблю собі таку річ. Тут фокус полягає у тому, що в магазині ви купуєте зерно, яке крупорушка могла зробити ще задовго до реалізації. Просо ж живе, його посадите, воно проросте, пшоно посадите, воно не проросте, а коли воно вже мертве, то на повітрі окислюється. Тоді кажуть не свіже – гірчить. Раніше люди їли якісну їжу. і якщо хотіли приготувати пшоняну кашу, брали просо та товкли. Пригадую, як моя мати казала: «Каша із свого зерна набагато смачніша ніж з купленого». Хочу все перевірити та пригадати смак дитинства.
Точно з якого дерева зроблена ступа, сказати не можу, мабуть, з дуба, бо міцна і важка, а можливо, й з в’яза. А ще у мене на згадку від батька е ціп. Щоправда, він трохи розсохся, але теж ручної роботи з підручних матеріалів та шкіряним кріпленням. Гадаю, що і до цього знаряддя праці з часом дійдуть руки. Загалом, у мого батька Олексія був талант до всього. Він мав лише один клас освіти й прекрасно теслював, а коли я поїхав навчатися у фізико-математичну школу до Києва, батько з тим одним класом поступив на курси трактористів, які успішно закінчив. І через три роки йому, як найкращому хліборобу, і як виняток, присвоїти перший кваліфікаційний клас. У нашої родини були ще й ткацький верстат, жлукто та інші необхідні тоді в побуті речі. Проте ступа мені найдорожча…
