Ця історія трапилася в реальному світі, нашому із вами, переповненому емоціями і проблемами, стрімкому і неповторному.
Можливо, прочитавши її, хтось замислиться і щось змінить у зріючих планах, у позиції і самій долі.
Повернувшись додому, Віктор застав дружину на кухні. Вона готувала вечерю і накривала на стіл. Взявши її за руку, тихенько промовив; «У мене є до тебе розмова!» Вона сіла і спокійно стала щось жувати, але в очах бриніли сльози і був страшенний біль Але Віктор поспішав і плав сповістити те. про що думав. «Я вимагаю розлучення», – почав спокійно. Здавалося, що Ліза очікувала цього зізнання, але замість істерії, спокійно вимовила: «Чому?» Він, як міг, викручувався від запитання, що розсердило і засмутило її. Та вона просто не хотіла розуміти, що серце її коханого давно належить Галі. Він не любив дружину більше, а просто жалів, терпів, не хотів марудної паперової тяганини, зойків тещі і власних батьків…
Наступного дня Віктор повернувся додому пізно і знайшов Лізу за писаниною. Про вечерю навіть не заїкнувся, а дуже швидко забрався в ліжко і заснув після зустрічі зі своєю Галею.. А вранці дружина оголосила свої умови розлучення: вона нічого не хотіла від чоловіка матеріального, але просила про місяць відстрочки перед розлученням. Вона просто благала, щоб цей один місяць вони удвох з усіх сил намагалися жити максимально нормальним життям. Аргументи її пропозиції були переконливими: мовляв, у сина екзамени через місяць, і вона не хотіла порушити його підготовку драматичним процесом розлучення. Віктору це есе підходило Але було ще одне прохання, котре відносило у те безхмарне минуле, коли у них все тільки починалося, коли він ніс її на руках у спальню у день весілля. Вона й просила, аби щодня, протягом місяця, її знову носив із кімнати до парадних дверей на руках. Спершу подумалося, що вона просто втратила розум, але, щоб зробити останні дні терпимими і тихими, Віктор прийняв її дивні вимоги. З нею у нього вже давно не було близькості, ніжності, теплих слів, тому, коли вперше ніс її на руках, відчував себе незграбним і смішним. Тоді вона закрила очі і сказала тепло: «Не кажи нашому синові про розлучення». У відповідь був покірний кивок головою і якась незрозумілість в душі.
Вона поспішала на автобусну зупинку, щоб доїхати до роботи, а він незабаром також вирушив в офіс. Так тривало не один тиждень. Одного разу «ідилічну» картину спостерігав син. Але спочатку нагадав батьку, що маму час виносити зі спальні. Запам’ятав Віктор той день, коли рука Лізи огорнула його шию м’яко і щиро, коли тілом пробігли колючі мурашки, точно такі, як у перший день весілля. Сумно було лише від того, що Ліза дуже схудла і змарніла, переживаючи охолодження стосунків, близький остаточний сімейний розрив. Віктору раптом стало зрозумілим, що у їхньому бутті не вистачало однієї з головних умов міцності шлюбу – близькості. Не хотів він того дня випускати Лізу з рук, навіть на службу поспішати не прагнув Але поїхав у офіс, а звідти до Галі, молоденької, звабливої, завжди у колі подружок, музики і вина. Піднявся наверх й у розчинені Галею двері вибухнув: «Вибач, ще раз вибач, та я більше не хочу розлучатися!» У відповідь пролунав гучний ляпас і істеричне «Геть!..» А Віктор, наче й не чув, біг вниз і у квітковому бутику по дорозі додому на всі гроші замовив букет квітів для дружини, своєї маленької Лізи… Продавчиня запитала: «А що написати на супровідній листівці?» Віктор усміхнувся і сказав: «Я буду виносити тебе на руках щоранку, доки смерть не розлучить нас». Увечері він приїхав додому з оберемком біло-рожевих і червоних троянд, пляшкою шампанського (син вже після успішних екзаменів відпочивав у бабусі) і, влетівши угору по драбині до спальні, обомлів: дружина не дихала. Дізнався від тещі, що вона вже кілька місяців боролась зі швидким видом онкологічного захворювання, про що йому так і не сказала. А він і не питав, і не помічав, бо був зайнятий Галею, її вечірками і вбранням. А Ліза знала, що скоро помре і хотіла врятувати його від негативної реакції сина (у випадку, якби розлучення все-таки відбулося). А так у очах сина Віктор залишився люблячим чоловіком.
