Через день після святого Валентина

Колись він послухав свого друга, а вона повірила в слова мами і ці два фактори вплинули на їхнє майбутнє життя. Їхнє кохання зароджувалося в тиші телефонної слухавки. Він довго намагався почути голос тієї, про яку розповів товариш. І ось одного разу слухавку підняла вона і почувся дзвінкий голосочок, якого він так чекав: «Ало, я вас слухаю». З тих пір вони чули один одного, говорили про все. Та ще випало багато снігів і відтріщало морозів, поки настав той день, коли вони, нарешті, подивились один одному в очі. З першого побачення вона пішла розчарована. А в нього навпаки – душа злетіла в небо. Та одна мамина порада зіграла в її житті головну роль. 16 лютого для них обох особливий день, бо саме в цей день…

Два рази гуляли проводи

Микола Семенович та Тетяна Олексіївна Довгані проживають в Сосниці. Переїхали сюди не так уже й давно. Змінили місце проживання, бо хотіли, як і всі люди, на пенсії більше бачити внуків і дітей. Сім’я творча, мають неабиякі таланти. Їхній шлюб був укладений на небесах, по-іншому не скажеш. Вона з тонкою і ніжною душею, витонченими руками, які просто пурхали, ніби метелики, на клавішах фортепіано. При цьому любить своїми руками творити все, що народилося в думках, обожнює землю і квіти. Він обрав чоловічу професію, та при цьому відкрив у собі здібності, які зовсім з нею не пов’язані. Обоє на пенсії і не перестають щось творити, вигадувати і живуть в повній гармонії один з одним. Адже це важливо, коли погляди на життя однакові.

Микола Семенович народився в селі Легедзине Тальківського району, що на Черкащині. Село було велике, понад 700 дворів і навколо 4 колгоспи, які згодом об’єднали в один. Та через це і не мав вільного дитинства. Чому? А тому, що всі землі навкруги села були повністю заорані і оброблялись господарством. Тримали корову, яку пасти було взагалі ніде, через це і самої череди в селі не було. Мати зранку бігла на роботу, заводила його в садочок, а старшу на три роки сестру Марію в школу. Корова залишалась вдома. А тоді після уроків сестричка з садочка забирала Миколу, йшли додому, на роги вдягали налигач і вели пасти корову. Відпустити її не можна було. Не дай Боже зайде на колгоспне поле і чогось наїсться. Так і випасали понад дорогою, десь під деревами, де росла травичка. І так пас до того часу, поки не закінчив 8 класів і поїхав з дому. Тато працював у колгоспі. Було, що і Микола ходив на роботу у колгосп, коли були канікули. І у 15 років клав у колгоспі здоровенні стоги, а свої трудодні писав на тата. Удома, крім іншого господарства, тримали кролів. І нарвати трави для них була справа суто Миколи. Візьме мішок, сяде на велосипед і поїде по траву. А тут хлопці ганяють м’яча, ну, як не зіграти? «Встигну ще нарвати», – кидав мішок і з такими думками гайда грати. Футбол обожнював. Та так загравався, що вже й вечір наставав. Тато, прийшовши додому, не знаходив ні трави для кролів, ні велосипеда, ні сина. Брав лозину з вишні і йшов туди, де грали сільські дітлахи. Добре знав, що він там. А Микола, коли бачив тата, розумів, що попри гарну погоду зараз буде гроза. За пустий мішок, на велосипед і бігом тікати. Рвав швиденько, щоб повернутись додому і нагодувати кролів. Звісно, що тато сварився, та розумів, що все-таки дитина і та лозина з вишні залишалася в татових руках тільки для страху.

В школі навчався добре. Коли Миколі було 6 років, не стало його мами. Це було 3 квітня 1963 року. Добре пам’ятає той день. Було багато снігу, намело переметів і багато людей у дворі. Час минав. Важко одному чоловіку з двома дітками, привів у будинок жінку, яка і стала їм мамою.

Батько мав хист до малювання. Ніхто не вчив, та малював картини дуже добре. Багато картин малював для односельців на їхні замовлення. Після школи Микола поїхав до Львова, вступив до Львівського технікуму електрозв’язку. Жив у гуртожитку, мав стипендію 30 карбованців і ще 10 присилав тато. Та добре знав ціну тим грошам і ніколи зайвого не тратив. Цієї суми для студента вистачало. І коли закінчував навчання, на останній день весняного призиву прийшла повістка. Поїхав додому. В селі відгуляли проводи і майбутнього солдата провели на службу з усіма почестями, як і годиться. Він знову повернувся до Львова, пішов до військкомату і… виявилося, що набір уже закритий і сказали чекати осіннього призову. В технікумі, коли така справа, направили його проходити практику аж у Смоленську область. Поїхав спершу додому, де всі зраділи його поверненню і поїхав з другом на чужі землі. Коли зійшов з потяга, радість минула, кругом була бідність і убогість. Та там, куди було направлення, зв’язківці не були потрібні, бо це був радгосп, запропонували працювати електриком. «Та які електрики? Це жарт? Ми зв’язківці». І їх відправили назад.

Повернувся знову додому, вже вдруге здивувавши всіх своїм несподіваним поверненням. Поїхав до Умані і до осені працював на телефонній станції. А тоді знову прийшла повістка і знову відгуляли проводи і вже другим разом, добрим часом він пішов служити.

Потрапив у Прибалтику, у Латвію. Біля міста Мадона було селище Марциена, де знаходилась військова частина. Два роки служби там і пройшли. Повернувся з армії і поїхав знову до Умані. Ще з 7 класу він мріяв, що буде міліціонером. Та коли в Умані пішов туди працевлаштуватися – не взяли через проблеми з зором. Друг порадив піти в позавідомчу охорону – вона при міліції. Туди і пішов. Робота подобалась.

Телефонний роман

Якось один товариш сказав, що в нього є одна знайома дівчина. Ну, дуже хороша. Дав номер телефону і сказав: «Подзвони, познайомитесь». Знав тільки, що її звуть Тетяна. Наважився і подзвонив. Слухавку підняв брат і сказав, що її нема вдома. Тетяна народилась в Городні, в сім’ї військових. Пізніше тата перевели до Умані і вони жили там. Донька закінчила музичне училище і на той час працювала в місті Ватутіне. А це понад 80 км від Умані. Вдома бувала вкрай рідко. Та Микола продовжував телефонувати і питати чи Тетяна вдома. І ось після майже двох місяців у слухавці він почув дзвінкий голосочок дівчини. «Ало, я вас слухаю». «Нарешті, – подумав. – Ви мене не знаєте, та я вас знаю. Мені ваш номер дав ваш знайомий». І так слово за словом і почали вони спілкуватися. Вона знову їхала до Ватутіного, знову поверталась до Умані на вихідні, а він чекав її повернення, щоб поговорити з нею. Так пройшло більше двох місяців. Вони не бачили один одного, та говорили по телефону годинами. І ось нарешті домовились зустрітись вперше. Це було 16 лютого. Побачення призначили біля пам’ятника. Вона розповіла в чому буде одягнена. Побачення відбулось. Вони пішли в кінотеатр, подивились фільм. Микола провів її додому, а сам поїхав до себе в інший кінець міста. Та після першого побачення дівчина була розчарована. По телефону чула чоловічий красивий баритон і уявляла собі високого змужнілого чоловіка. А виявилось, що Микола зростом трохи вищий від неї, худий і вдягнений скромно. Тетяна з мамою була в дружніх відносинах, завжди всім ділилася. Розповіла і про перше побачення і про те, що побачила зовсім не того, якого уявляла. «Доню моя, послухай, це не головне в житті. Важливо, щоб у душі він був добрий і хороший, а решта пусте. Краса до вінця, а життя – до кінця», – сказала мама. Задумалася над ії словами. Послухала і згодом побачила його дійсно прекрасну душу. Закохалась, і 9 вересня 1978 року святкували весілля.

Пішло сімейне життя. Дітки. Першим народився Андрійко, а через 7 років і Сергій. П’ять років Микола Семенович працював у позавідомчій охороні, а тоді 10 років був дільничним. Після цього 5 років працював слідчим, став начальником слідчого відділу, де пробув ще 5 років на цій посаді. А вже згодом обіймав посаду і першого заступника начальника міліції. Має вислугу 27 років. Пішов на пенсію, маючи звання підполковника. Дружина викладала музику у дитячій музичній школі. Працювала і в педагогічному коледжі, була диригентом. Та коли пішла на пенсію, за музичний інструмент не сіла жодного разу, хоча вдома завжди було фортепіано.

Нове життя у Сосниці

Син Андрій вчився в Києві, там зустрів своє кохання і одружився. Віталіна була з Сосниці. З’явились внучки. Стали на пенсії жити, як і годиться – тішили внучечок. Син приїздив в Умань з сім’єю, але не так часто. Треба було навідатись і до другої бабусі в Сосницю. Якось запропонував батькам, щоб вони переїхали у рідні краї невістки. І тоді більше часу будуть проводити всі разом. Та і свати будуть поруч. Подумали, продали житло в Умані, купили квартиру в Сосниці і переїхали сюди.

Нове життя нудьгувати не дає, навіть тоді, коли діти і внуки не поряд. Творчі люди собі завжди знайдуть заняття. Якось одного разу до рук Тетяни Олексіївни потрапив журнал «Сад. Город». Побачила, як одна жінка робила гарні вази за технікою декупаж. Зацікавилася. Спробувала і вийшла гарна ваза. І це стало початком улюбленої справи. Щоразу вони виходили тільки більш вишуканіші і гарніші. Вдома має велику колекцію своїх виробів. Багато роздарувала друзям та знайомим. Не шкода, адже знову сяде за своє улюблене заняття і знову зробить щось новеньке. Чоловік розділяє її потяг до цього виду мистецтва і допомагає залюбки. Навіть гілччка з дерева цікавої форми знайде продовжений і матиме нове життя в її руках – трішки часу і це буде вишуканий витвір мистецтва. Нещодавно зробила такою технікою 5 флаконів на люстру. Ніколи не скажеш, що вони зроблені своїми руками – вишукано, стильно і красиво

Микола Семенович довів справу до кінця і встановив їх на люстру. Тепер їхня кухня стала ще затишнішою.

Сам 65-річний чоловік теж має дар від природи – малювання. Можливо, це передалось від тата. Він добре пам’ятає один момент в житті, який постійно перед очима: «Вечір. Тато малює картину, мама вишиває, сестра читає книгу, а він просто спостерігає за ними». Ще в армії почав оформлювати солдатські альбоми (колись це було модно). Виходило. А коли вперше зустрівся з майбутньою дружиною, дух піднявся і він намалював її портрет. Вийшло. Згодом було багато портретів, а коли переїхав до Сосниці, то й тут взявся за олівець і намалював багато сосничан. Є серед його колекції і Тарас Шевченко, Микола Гоголь, і Андрій Макаревич і навіть… Арсеній Яценюк і тодішній президент України Петро Порошенко. А один портрет, найбільший за розмірами, Олександра Довженка. Та серед усіх намальованих був і залишається найдорожчим перший портрет коханої дружини. Намалювати – це одне. А ось вміти передати емоції, коли дивишся на малюнок, в душі відчуваєш і бачиш ці емоції перед собою – це талант. А ще Микола Семенович пише вірші і почав цю справу теж після першої зустрічі з дружиною. І зараз, коли на пенсії, і є вільний час, бере до рук аркуш, олівець або ручку і обов’язково народиться або малюнок, або вірш. Та не зважаючи на ці захоплення, мають ще одне заняття – це будинок у Малому Усті. В тій хаті колись проживала бабуся невістки і він давно стояв порожній. Ось стали там все доводити до ладу. Розчистили бур’яни, розробили землю, насадили квітів і їдуть у той райський куточок за будь-якої можливості. Самі вирощують розсаду помідорів і є на їхньому городі все, що має бути. Та і біля двоповерхівки, де їхня квартира, клумби теж вирізняються красою. Все на них доглянуте і насаджене з душею. Ось так і живе сім’я Довганів. І 16 лютого вони знову відкриють шампанське, знову подивляться один одному в очі, як і тоді, ніби першого разу. Він скаже своїй дружині ті ж ніжні слова, які казав тоді, а вона пригорнеться до нього і будуть згадувати найкращі моменти їхнього життя. І сам Святий Валентин з неба буде дивитись на них і щиро радіти, хоч і не зустрілись вони в його день, та все ж його кохання догнало їх 16 лютого і пов’язало їхні долі на все життя.

Зараз читають

Фотоконкурс «Зимовий настрій»

Зима поступово добігає кінця. Ми впевнені що, ви провели...

Реакція манту і профілактика туберкульозу

З 24 березня по 30 квітня проходять Всеукраїнський, Всесвітній...

Дорога в нікуди: Авдіївка приєднається до Понорниці?

Дорога, що веде з Авдіївки до Понорниці дуже погана....
попередня статтяЯк вибрати кухонну мийку
наступна статтяЗ надією на краще

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Вам також може сподобатисяПОВ'ЯЗАНІ
Вам рекомендовано