Новини Будувала Хрещатик, а буряків полоти не вміла

Будувала Хрещатик, а буряків полоти не вміла

-

Бабуся Романа Цимбалюка – журналіста Агенції УНІАН, який є єдиним акредитованим кореспондентом в Росії, має бібліотеку понад 500 книг. За одну ніч прочитала «Овод». У свій 91 рік читає всі газети від початку і до кінця, та її прожите життя варте не те, що статті, а цілої книги. Тільки ось все, що було б написане в ній, справжнє, без жодної вигадки і брехні.

Ганна Олександрівна Сурмило народилася 19 серпня 1929 року в Сосниці, на Покрові, поряд колгоспу «Красний партизан». До війни закінчила 4 класи. Була ще сестра Рая, 1931 року народження (померла цього року). Брат Леонід на три роки меншин від Раї і Толя, 1941 р.н. Хатина, де жили, була дуже маленька і на ліжку спали діти вчотирьох під однією рядниною. Мама народила братів дома. Була ще сестра, та перед війною померла від скарлатини.

Ганна закінчила 4 класи і до школи більше не пішла, бо не було в чому ходити. Почалася війна, і два роки ніякого навчання не було. Тут стояли німці. Вони повбивали євреїв, зайняли конюшню, де розмістили своїх коней. Людей зі своїх хат, що були поряд колгоспу, переселили в оселі убитих євреїв, а самі розмістилися в них. Брат Володя заховав одну молоду сім’ю з дитиною на горищі. Вночі вивів їх в інше село і таким чином врятував їм життя. Вже після війни вони приїздили до нього і дякували своєму рятівнику за спасіння від смерті.

У парку, де зараз будинок культури, було німецьке кладовище і його німецькі солдати охороняли постійно. Вже згодом, коли німці відступали, то вони відкопали убитих своїх солдат і забрали з собою.

Через два роки, коли Сосницю звільнили від німців, знову пішла до школи. Провчилася тільки рік і більше до школи не ходила. На всіх дітей були одні чоботи і носив їх найстарший брат. Він робив конюхом, тому ті чоботи йому були найбільш потрібні. Під час війни брата забрали до армії. Він зняв чоботи, взув постоли і пішов з дому в них. Сестра пішла за ньогго працювати на конюшню, щоб носити ці чоботи. Два роки служив в Ірані, йшов малий, а повернувся справжнім красенем.

Батько Ганни був троюрідним братом батьку Олександра Довженка і частенько ходив до них гуляти. Він бачив тільки на одне око, а друге йому ще в школі ненароком вибили діти. Після 5 класу Ганна пішла працювати в колгосп, де робила всю роботу поряд з дорослими. Після колгоспу, у 16 років, пішла в лозомебельну плести верейки. За два дні навчилася цій справі. Батько робив інкасатором, та любив пограти в карти. Так сталося, що втратив велику суму грошей. Дід Василь, його тато, до революції працював начальником пошти і побудував великий будинок в селі. То батько його продав, щоб заплатити великий борг. А тоді його стали переводити на різні місця роботи. Сім’єю їздили і в Короп, і в Понорницю, і в Конотоп. Та довго він ніде не затримувався. Потім він поїхав на роботу до Чернігова, а мама залишилася в Сосниці. У 1948 році Ганна поїхала до батька в Чернігів і влаштувалася у ветеринарну баклабораторію. Жили в сараї, трохи облаштувавши його під житло, бо іншого виходу не було. Згодом приїхала і Рая. Поряд був будинок начальника ветуправління Чернігівської області. Жив він заможно. Було в нього два погреби. В одному – овочі, а в іншому – бочки з медом, огірками, помідорами. І у нього у наймах жила молода дівчина, з якою дружила Ганна. Часто було таке, що йдучи з погреба, вона перекидала через паркан потай картоплю. Було, що забіжить до них, у приполі занесе яйця, швиденько висипле їх на ліжко і знову назад. Все носила, що було в них.

А тоді дуже захворіла мама Ганни. Забрали її з Сосниці до Чернігова в лікарню. А звідти – до Києва. Там знайшли пухлину в голові, лікар сказав, щоб забирали додому, бо вона довго не проживе. І через 7 місяців її не стало. Померла в Чернігові. Рая працювала у ветпостачанні. Там їй виділили 10 метрів марлі для поховання і труну. Діти загорнули покійну у цю марлю, бо не було в що вдягти, і повезли ховати до Сосниці.

Після маминої смерті подруга сказала, що їй набридло бути наймичкою і запропонувала Ганні поїхати з нею у Кагарлицький район с. Шубівка, що на Київщині. Поїхала. Там був цукровий завод. Тож влаштувалася туди. Жила на другому поверсі заводу, де облаштували так-сяк кімнати для працюючих. Проробила там півтора роки. Брат Володя жив у Києві і робив у міліції, тож поїхала до нього.

Дуже хотіла влаштуватися на завод, але її не взяли, бо не місцева. Пішла на будівництво. Будували Хрещатик. Після війни там була розруха. Рили котловани і зводили будинки, була у підсобниках. Працювалось важко, та мусила, адже дали житло. Жили в бараці, на Шевченка, 8. В кімнаті було 7 дівчат, подруги бігали гуляти, а вона не ходила. Дуже любила читати, тож дівки на гульки а вона – за книгу. Було, що за одну ніч прочитала «Овод». Якось на Андрія подруги під її ліжко потай поставили миску з водою і на неї поклали палки – ворожили. І наснився їй сон: ніби вона біля Каменців, що на Покрові, йде і навкруги колоситься зерно, а за ним багато квітів.

Я пішла рвати букет, – пригадує Ганна Олександрівна, – і думаю, що треба подругам теж нарвати. І зустріла на дорозі трьох парубків: один, що йшов посередині, був взутий в один черевик, а другий черевик ніс на шнурку за плечима.

Жила з нами Марія і ходила вона у вечірню школу. Якось ввечері повернулась із навчання, кинула свій портфель з книгами зі злом і сказала, що набридла їй ця наука. Тож сьогодні підемо на танці. Забрала і мене. Стоїмо в кутку. Підійшли три хлопці, це були два брати Олександр і Микола Козлови і Петро Сурмило. Петро запросив мене на танець. Я танцювати не пішла, бо не вміла. Стала тікати, а він за мною. Провів до гуртожитку, стала думати: де ж я тебе бачила? А тоді згадала, що саме він ішов з одним черевиком уві сні. Я збрехала, що звати мене Оля Мороз. Наступного вечора Петро знову прийшов до гуртожитку і сказав, щоб погукали Олю Мороз. Оля вийшла. Та розібравшись що до чого, випхала мене до нього. Так ми стали зустрічатися і вже через місяць у 1951 році одружилися. Чоловік працював електрозварником і нам дали куток в кімнаті, де проживало ще три молоді сім’ї. В кімнаті було всього чотири ліжка, а посередині стояв стіл, під ним – валізи з речами. Та ми були раді і тому. Згодом купили шафу, нове ліжко, відгородили свій куток, повісили ширму, так далі й жили.

У 1952 році народився Степан. Коли йому був місяць, я пішла працювати. Адже ніяких відпусток по догляду ніхто не надавав.

Навпроти в кімнаті жила вагітна жінка, вона й няньчила мого Степана. В обідню перерву нас відпускали на годину і я бігала його годувати. А тоді згодом запросили Катерину, чоловікову сестру, щоб вона гляділа сина. Спала вона на підлозі в одній кімнаті, біля нас. Та через два тижні сказала, що забирає дитину і їде в село. Так буде краще.

Мама Петра померла від туберкульозу і батько одружився вдруге, взявши дівку без дітей. На війні батька загинув, а мачуха залишилася для дітей рідною мамою. Дуже добра була людина. Вона і допомагала глядіти Степана. Згодом чоловіків друг запропонував поїхати на переселення. Забрали Степана, сіли у вагон і поїхали до Уссурійської тайги, на станцію Імам, що за три кілометри від Маньчжурського кордону. Дали півбудинку, та радість швидко минула. Син захотів води, а взяти її до ранку було ніде. Було тільки одне місце, де подавали воду зовсім рано і на короткий час. Такі умови нас не влаштували і нас перевели вінрму в інше поселення. Там теж дали півбудинку. Та і тут радість швидко минула. Бо під вікнами вдень і вночі вільно ходили ведмеді, вони нападали на людей і були випадки, коли навіть загризали. Скрізь повзали гадюки, було багато кліщів. А тоді загорілась тайга і чоловіка забрали гасити пожежу. Він сказав, якщо пожежа буде близько, щоб я брала сина і бігла на колію. Та я сказала, що хочу додому. Грошей у нас вистачило тільки на квиток для мене і сина і я повернулася до України.

Жила зі свекрухою. Тоді чоловік написав, щоб їхала зимою до нього, адже там взимку добре. Та я не погодилася і через рік він повернувся сюди. Тут прожили рік. Чоловік пішов працювати в колгосп і я теж. Робили за палички. Дали мені ділянку буряків полоти, а мені б цеглу носити, не вмію я буряків полоти і все. Його сестра полола і за себе, і за мене. Забрали ми Степана і поїхали до Казахстану в Джезказган. Чоловік влаштувався теслею, а я пішла на будівництво. Будували двоповерхові будинки для шахтарів. За рік звели 350 осель. Вода була привозна, та всюди добували мідну руду і вода була від цього аж зелена. Я захворіла дизентерією і чоловік також. Стало страшно за сина і я відвезла його знову в Україну. Сама ж негайно повернулася до Казахстану. Нас перевели у Павлоград, де протікала річка Іртиш. Там уже я працювала муляром. Тут зводили житло для працівників алюмінієвого заводу. Приїздив сюди і Хрущов, щоб побачити розвиток будівництва – бачила і його. Потім нашу бригаду перевели в Нижній Тагіл. Та ми з чоловіком туди не поїхали, повернулись в Україну. Знову пішли в колгосп. А через два місяці забрали Степана і поїхали назад до Казахстану у Кустанайську область в Аманкарагай. Там я вже не працювала, не було дитсадка, і сина залишити було ні на кого. І 27 травня 1957 року народила Наташу. Жили в бараці, та все ж мали окрему кімнату. Тоді переїхали в Новонежинку, що за 40 кілометрів від Аманкарагая. Чоловік там працював ковалем. За літо самі наробили саману і побудували свій дім. 31 жовтня 1959 року там народила Сашка. В кінці нашого городу була пекарня, то я працювала на ній кочегаром і соляркою топила піч. Тут була в нас і корова, троє свиней, курей і качок не злічити, адже пшениці там було вдосталь. Після роботи чоловік їздив на полювання і риболовлю. Було, що привезе зранку сітку риби і бігом на роботу, а я чищу сама. Якось, під час відпустки поїхав Петро з Наташею у Семипалатинськ, що в Казахстані. Там жила його двоюрідна сестра з чоловіком. Погостював у них. А тоді вони приїхала до нас у гості. Коли сестра побачила яке велике в нас господарство і що я все це тягну сама, стала соромити Петра, мовляв я молода і не повинна топтатися в цій багнюці. Дуже розсердився чоловік за це. Зі зла продав все господарство і наш будинок. Поїхали ми в Семипалатинськ і там купили маленький будинок. Та жити у новому місті було дуже страшно. Навколо самі бандити. І я увесь час сиділа під замком. Та хіба це життя, ніби в тюрмі. Я твердо вирішила, що жити там не буду і ми повернулися до Сосниці.

Батько мій пішов у прийми, і наша хата стояла порожньою. Її віддали нам. Ми її розібрали і на вул. Петровського збудували невеличку врем’янку, щоб було де жити хоча б перший час. А тоді ліквідували район. І чоловік сказав, що у його рідному селі теж є свій колгосп і ми ту врем’янку віддали родичу, а вже той її продав. І ми знову поїхали до Шубівки на Київщину. Там купили хатину, знову я пішла працювати в колгосп. Знову наділили мені ділянку з буряками, знову сестра їх полола за мене. Восени викопали, дали мені за це навіть мішок цукру і я знову твердо вирішила, що жити тут не хочу. Ми повернулись до Сосниці.

На вул. Петровського купили врем’янку і поряд почали будувати новий дім. Все робили самі. Адже тільки те і вміли, що будувати. Вже тут я влаштувалася в аптеку санітаркою, де пропрацювала понад 30 років. Дуже любила ліс, збирала ягоди, гриби. Увесь час заготовляла трави для «Ліктрав» і їх від мене забирали машинами. Пішла на пенсію і ще два роки тут і працювала, бо було нікому працювати. А тоді, будучи на пенсії, 5 років була прибиральницею у лісгоспі. Незважаючи на таке неспокійне життя, дуже любила читати і увесь час купувала багато нових книжок. Зараз їх більше, ніж півтисячі. Прочитала їх за життя по два рази. А є такі, що і по три. Найулюбленіші книги Джейн Ейр «Ті, що співають у тернах». Нещодавно прочитала знову «Багаті теж плачуть». Вже 5 років не бачу на одне око, та читати не полишала, бо дуже це люблю. Передплачую 5 газет і завжди чекаю листоношу з нетерпінням. Отримавши пресу, прочитую її повністю в той же день. А ще любила вишивати і за життя багато чого навишивала. Було, що й людям це робила, бо просили. А тепер ті вишивки нікому не потрібні.

Степан жив у Сосниці, на В’юнищі. І теж дуже любив читати. Він не бачив на одне око, а на друге тільки на 50 відсотків. Та це не спиняло його. В кишені у нього завжди була книга і при будь-якій вільній хвилині він відкривав її сторінки. На жаль, він вже помер. Наташа вийшла заміж за військового. І теж поїздила з ним по світу. Жила і в Казахстані, Грузії, Білорусії. А потім жили в Москві, де зять закінчив військову академію. Після направили його до Пскова. Згодом розвалився Радянський Союз, і він з сім’єю переїхав до Ізяслава, що на Хмельниччині. Потім жили в Кіровограді, а тоді в Києві, де і пішов на пенсію. У Наташі є син Роман і донька Ірина, яка пішла татовою стежиною і стала військовою. Була в АТО. Зараз несе службу в Александрії в Кіровоградській області. Ірина теж дуже багато читає. І вона єдина, в кого є така любов до читання, як у Ганни Олександрівни. А ось Роман став журналістом. Працює на телеканалі УНІАН і є єдиним акредитованим кореспондентом від України в Росії. Живе там і всі новини передає звідти, адже вважається там у відрядженні. По відеозв’язку бачиться з рідними майже щодня.

У 2002 році у віці 72 роки помер чоловік Ганни Олександрівни. Уже 7 років, як Наташа з чоловіком переїхала до мами і тепер доглядає за нею. Олександр з сім’єю проживає у Сосниці і частенько буває у мами. А ще Ганна Олександрівна дуже любить ліс. У свої 80 років їздила по гриби велосипедом. Вже зараз на ньому не поїде, та минулого року в лісі була, возили її автомобілем. Вже нема сили ходити по ньому, вік бере своє. Та поки діти й онуки збирали гриби, то бабуся сиділа на стільці і просто милувалася природою. Адже навіть подихати лісовим повітрям їй в радість. В хаті завжди людно. Приїздять внуки. Наташа дуже любить квіти, тому вони скрізь: і на вулиці, і в дворі. Кожний куточок рясніє ними. 19 серпня Ганна Олександрівна зустріла 91-й рік. Та попри це, має геніальну пам’ять і при розмові з нами було таке враження, що вона ніби книгу про себе читала, все знає, все пам’ятає до подробиць. Мабуть, добре натренована пам’ять і є тому секретом. А ще доброта і оптимізм. Адже попри таке тяжке життя при розмові з нами не можна було цього не помітити. Шановна Ганна Олександрівна. Бажаємо, щоб ваша книга життя ще мала якомога більше сторінок і щоб написано в ній було тільки про хороше.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Останні новини

На вулицях Сосниці з’являться безкоштовні велосипеди

Безкоштовні велосипеди замість громадського транспорту. У Сосниці придбали 25 велосипедів, якими зможе користуватися кожен. Як каже головний спеціаліст відділу...

Про те, де і коли можна здати аналіз на коронавірус

На даний момент в Україні, як в і більшості країн світу, тест на COVID-19 можна пройти тільки по спеціальному...

«Однажды…»: смешные истории из жизни предпринимателя массажиста

Предприниматели, которые работают с людьми, имеют множество интересных историй, которые запоминаются надолго, и делают собственное дело особенным. Свои смешные истории...

Стежки України: Топ-10 місць для подорожей цієї осені

Осінь – ідеальна пора для подорожей. Коли термометр вже не показує жахливі +35, а природа навколо вражає своєю красою...

Місцеві вибори 2020. Голосування з виборів депутатів районної та обласної ради

Офіційне оприлюднення результатів, за повідомленням голови виборчої дільниці Наталії Самойловської, відбудеться до 6 листопада. Наразі маємо ТОП-15 кандидатів, які...

Місцеві вибори 2020. Як громада проголосувала за депутатів до селищної ради

Варто відразу відмітити декілька важливих моментів: Це не офіційна інформація. Вона може відрізнятися від майбутніх даних ЦВК.З кожного округу ми...

Зараз читають

Старт футбольної команди Сосниця «Технікум»

На початку 2001 року футбольний сезон ознаменувався важливими подіями....

По інший бік життя

Життя людини - найбільша цінність. А яке вже воно...

Вам також може сподобатисяПОВ'ЯЗАНІ
Recommended to you