Бабуся Романа Цимбалюка – журналіста Агенції УНІАН, який є єдиним акредитованим кореспондентом в Росії, має бібліотеку понад 500 книг. За одну ніч прочитала «Овод». У свій 91 рік читає всі газети від початку і до кінця, та її прожите життя варте не те, що статті, а цілої книги. Тільки ось все, що було б написане в ній, справжнє, без жодної вигадки і брехні.
Ганна Олександрівна Сурмило народилася 19 серпня 1929 року в Сосниці, на Покрові, поряд колгоспу «Красний партизан». До війни закінчила 4 класи. Була ще сестра Рая, 1931 року народження (померла цього року). Брат Леонід на три роки меншин від Раї і Толя, 1941 р.н. Хатина, де жили, була дуже маленька і на ліжку спали діти вчотирьох під однією рядниною. Мама народила братів дома. Була ще сестра, та перед війною померла від скарлатини.
Ганна закінчила 4 класи і до школи більше не пішла, бо не було в чому ходити. Почалася війна, і два роки ніякого навчання не було. Тут стояли німці. Вони повбивали євреїв, зайняли конюшню, де розмістили своїх коней. Людей зі своїх хат, що були поряд колгоспу, переселили в оселі убитих євреїв, а самі розмістилися в них. Брат Володя заховав одну молоду сім’ю з дитиною на горищі. Вночі вивів їх в інше село і таким чином врятував їм життя. Вже після війни вони приїздили до нього і дякували своєму рятівнику за спасіння від смерті.
У парку, де зараз будинок культури, було німецьке кладовище і його німецькі солдати охороняли постійно. Вже згодом, коли німці відступали, то вони відкопали убитих своїх солдат і забрали з собою.
Через два роки, коли Сосницю звільнили від німців, знову пішла до школи. Провчилася тільки рік і більше до школи не ходила. На всіх дітей були одні чоботи і носив їх найстарший брат. Він робив конюхом, тому ті чоботи йому були найбільш потрібні. Під час війни брата забрали до армії. Він зняв чоботи, взув постоли і пішов з дому в них. Сестра пішла за ньогго працювати на конюшню, щоб носити ці чоботи. Два роки служив в Ірані, йшов малий, а повернувся справжнім красенем.
Батько Ганни був троюрідним братом батьку Олександра Довженка і частенько ходив до них гуляти. Він бачив тільки на одне око, а друге йому ще в школі ненароком вибили діти. Після 5 класу Ганна пішла працювати в колгосп, де робила всю роботу поряд з дорослими. Після колгоспу, у 16 років, пішла в лозомебельну плести верейки. За два дні навчилася цій справі. Батько робив інкасатором, та любив пограти в карти. Так сталося, що втратив велику суму грошей. Дід Василь, його тато, до революції працював начальником пошти і побудував великий будинок в селі. То батько його продав, щоб заплатити великий борг. А тоді його стали переводити на різні місця роботи. Сім’єю їздили і в Короп, і в Понорницю, і в Конотоп. Та довго він ніде не затримувався. Потім він поїхав на роботу до Чернігова, а мама залишилася в Сосниці. У 1948 році Ганна поїхала до батька в Чернігів і влаштувалася у ветеринарну баклабораторію. Жили в сараї, трохи облаштувавши його під житло, бо іншого виходу не було. Згодом приїхала і Рая. Поряд був будинок начальника ветуправління Чернігівської області. Жив він заможно. Було в нього два погреби. В одному – овочі, а в іншому – бочки з медом, огірками, помідорами. І у нього у наймах жила молода дівчина, з якою дружила Ганна. Часто було таке, що йдучи з погреба, вона перекидала через паркан потай картоплю. Було, що забіжить до них, у приполі занесе яйця, швиденько висипле їх на ліжко і знову назад. Все носила, що було в них.
А тоді дуже захворіла мама Ганни. Забрали її з Сосниці до Чернігова в лікарню. А звідти – до Києва. Там знайшли пухлину в голові, лікар сказав, щоб забирали додому, бо вона довго не проживе. І через 7 місяців її не стало. Померла в Чернігові. Рая працювала у ветпостачанні. Там їй виділили 10 метрів марлі для поховання і труну. Діти загорнули покійну у цю марлю, бо не було в що вдягти, і повезли ховати до Сосниці.
Після маминої смерті подруга сказала, що їй набридло бути наймичкою і запропонувала Ганні поїхати з нею у Кагарлицький район с. Шубівка, що на Київщині. Поїхала. Там був цукровий завод. Тож влаштувалася туди. Жила на другому поверсі заводу, де облаштували так-сяк кімнати для працюючих. Проробила там півтора роки. Брат Володя жив у Києві і робив у міліції, тож поїхала до нього.
Дуже хотіла влаштуватися на завод, але її не взяли, бо не місцева. Пішла на будівництво. Будували Хрещатик. Після війни там була розруха. Рили котловани і зводили будинки, була у підсобниках. Працювалось важко, та мусила, адже дали житло. Жили в бараці, на Шевченка, 8. В кімнаті було 7 дівчат, подруги бігали гуляти, а вона не ходила. Дуже любила читати, тож дівки на гульки а вона – за книгу. Було, що за одну ніч прочитала «Овод». Якось на Андрія подруги під її ліжко потай поставили миску з водою і на неї поклали палки – ворожили. І наснився їй сон: ніби вона біля Каменців, що на Покрові, йде і навкруги колоситься зерно, а за ним багато квітів.
Я пішла рвати букет, – пригадує Ганна Олександрівна, – і думаю, що треба подругам теж нарвати. І зустріла на дорозі трьох парубків: один, що йшов посередині, був взутий в один черевик, а другий черевик ніс на шнурку за плечима.
Жила з нами Марія і ходила вона у вечірню школу. Якось ввечері повернулась із навчання, кинула свій портфель з книгами зі злом і сказала, що набридла їй ця наука. Тож сьогодні підемо на танці. Забрала і мене. Стоїмо в кутку. Підійшли три хлопці, це були два брати Олександр і Микола Козлови і Петро Сурмило. Петро запросив мене на танець. Я танцювати не пішла, бо не вміла. Стала тікати, а він за мною. Провів до гуртожитку, стала думати: де ж я тебе бачила? А тоді згадала, що саме він ішов з одним черевиком уві сні. Я збрехала, що звати мене Оля Мороз. Наступного вечора Петро знову прийшов до гуртожитку і сказав, щоб погукали Олю Мороз. Оля вийшла. Та розібравшись що до чого, випхала мене до нього. Так ми стали зустрічатися і вже через місяць у 1951 році одружилися. Чоловік працював електрозварником і нам дали куток в кімнаті, де проживало ще три молоді сім’ї. В кімнаті було всього чотири ліжка, а посередині стояв стіл, під ним – валізи з речами. Та ми були раді і тому. Згодом купили шафу, нове ліжко, відгородили свій куток, повісили ширму, так далі й жили.
У 1952 році народився Степан. Коли йому був місяць, я пішла працювати. Адже ніяких відпусток по догляду ніхто не надавав.
Навпроти в кімнаті жила вагітна жінка, вона й няньчила мого Степана. В обідню перерву нас відпускали на годину і я бігала його годувати. А тоді згодом запросили Катерину, чоловікову сестру, щоб вона гляділа сина. Спала вона на підлозі в одній кімнаті, біля нас. Та через два тижні сказала, що забирає дитину і їде в село. Так буде краще.
Мама Петра померла від туберкульозу і батько одружився вдруге, взявши дівку без дітей. На війні батька загинув, а мачуха залишилася для дітей рідною мамою. Дуже добра була людина. Вона і допомагала глядіти Степана. Згодом чоловіків друг запропонував поїхати на переселення. Забрали Степана, сіли у вагон і поїхали до Уссурійської тайги, на станцію Імам, що за три кілометри від Маньчжурського кордону. Дали півбудинку, та радість швидко минула. Син захотів води, а взяти її до ранку було ніде. Було тільки одне місце, де подавали воду зовсім рано і на короткий час. Такі умови нас не влаштували і нас перевели вінрму в інше поселення. Там теж дали півбудинку. Та і тут радість швидко минула. Бо під вікнами вдень і вночі вільно ходили ведмеді, вони нападали на людей і були випадки, коли навіть загризали. Скрізь повзали гадюки, було багато кліщів. А тоді загорілась тайга і чоловіка забрали гасити пожежу. Він сказав, якщо пожежа буде близько, щоб я брала сина і бігла на колію. Та я сказала, що хочу додому. Грошей у нас вистачило тільки на квиток для мене і сина і я повернулася до України.
Жила зі свекрухою. Тоді чоловік написав, щоб їхала зимою до нього, адже там взимку добре. Та я не погодилася і через рік він повернувся сюди. Тут прожили рік. Чоловік пішов працювати в колгосп і я теж. Робили за палички. Дали мені ділянку буряків полоти, а мені б цеглу носити, не вмію я буряків полоти і все. Його сестра полола і за себе, і за мене. Забрали ми Степана і поїхали до Казахстану в Джезказган. Чоловік влаштувався теслею, а я пішла на будівництво. Будували двоповерхові будинки для шахтарів. За рік звели 350 осель. Вода була привозна, та всюди добували мідну руду і вода була від цього аж зелена. Я захворіла дизентерією і чоловік також. Стало страшно за сина і я відвезла його знову в Україну. Сама ж негайно повернулася до Казахстану. Нас перевели у Павлоград, де протікала річка Іртиш. Там уже я працювала муляром. Тут зводили житло для працівників алюмінієвого заводу. Приїздив сюди і Хрущов, щоб побачити розвиток будівництва – бачила і його. Потім нашу бригаду перевели в Нижній Тагіл. Та ми з чоловіком туди не поїхали, повернулись в Україну. Знову пішли в колгосп. А через два місяці забрали Степана і поїхали назад до Казахстану у Кустанайську область в Аманкарагай. Там я вже не працювала, не було дитсадка, і сина залишити було ні на кого. І 27 травня 1957 року народила Наташу. Жили в бараці, та все ж мали окрему кімнату. Тоді переїхали в Новонежинку, що за 40 кілометрів від Аманкарагая. Чоловік там працював ковалем. За літо самі наробили саману і побудували свій дім. 31 жовтня 1959 року там народила Сашка. В кінці нашого городу була пекарня, то я працювала на ній кочегаром і соляркою топила піч. Тут була в нас і корова, троє свиней, курей і качок не злічити, адже пшениці там було вдосталь. Після роботи чоловік їздив на полювання і риболовлю. Було, що привезе зранку сітку риби і бігом на роботу, а я чищу сама. Якось, під час відпустки поїхав Петро з Наташею у Семипалатинськ, що в Казахстані. Там жила його двоюрідна сестра з чоловіком. Погостював у них. А тоді вони приїхала до нас у гості. Коли сестра побачила яке велике в нас господарство і що я все це тягну сама, стала соромити Петра, мовляв я молода і не повинна топтатися в цій багнюці. Дуже розсердився чоловік за це. Зі зла продав все господарство і наш будинок. Поїхали ми в Семипалатинськ і там купили маленький будинок. Та жити у новому місті було дуже страшно. Навколо самі бандити. І я увесь час сиділа під замком. Та хіба це життя, ніби в тюрмі. Я твердо вирішила, що жити там не буду і ми повернулися до Сосниці.
Батько мій пішов у прийми, і наша хата стояла порожньою. Її віддали нам. Ми її розібрали і на вул. Петровського збудували невеличку врем’янку, щоб було де жити хоча б перший час. А тоді ліквідували район. І чоловік сказав, що у його рідному селі теж є свій колгосп і ми ту врем’янку віддали родичу, а вже той її продав. І ми знову поїхали до Шубівки на Київщину. Там купили хатину, знову я пішла працювати в колгосп. Знову наділили мені ділянку з буряками, знову сестра їх полола за мене. Восени викопали, дали мені за це навіть мішок цукру і я знову твердо вирішила, що жити тут не хочу. Ми повернулись до Сосниці.
На вул. Петровського купили врем’янку і поряд почали будувати новий дім. Все робили самі. Адже тільки те і вміли, що будувати. Вже тут я влаштувалася в аптеку санітаркою, де пропрацювала понад 30 років. Дуже любила ліс, збирала ягоди, гриби. Увесь час заготовляла трави для «Ліктрав» і їх від мене забирали машинами. Пішла на пенсію і ще два роки тут і працювала, бо було нікому працювати. А тоді, будучи на пенсії, 5 років була прибиральницею у лісгоспі. Незважаючи на таке неспокійне життя, дуже любила читати і увесь час купувала багато нових книжок. Зараз їх більше, ніж півтисячі. Прочитала їх за життя по два рази. А є такі, що і по три. Найулюбленіші книги Джейн Ейр «Ті, що співають у тернах». Нещодавно прочитала знову «Багаті теж плачуть». Вже 5 років не бачу на одне око, та читати не полишала, бо дуже це люблю. Передплачую 5 газет і завжди чекаю листоношу з нетерпінням. Отримавши пресу, прочитую її повністю в той же день. А ще любила вишивати і за життя багато чого навишивала. Було, що й людям це робила, бо просили. А тепер ті вишивки нікому не потрібні.
Степан жив у Сосниці, на В’юнищі. І теж дуже любив читати. Він не бачив на одне око, а на друге тільки на 50 відсотків. Та це не спиняло його. В кишені у нього завжди була книга і при будь-якій вільній хвилині він відкривав її сторінки. На жаль, він вже помер. Наташа вийшла заміж за військового. І теж поїздила з ним по світу. Жила і в Казахстані, Грузії, Білорусії. А потім жили в Москві, де зять закінчив військову академію. Після направили його до Пскова. Згодом розвалився Радянський Союз, і він з сім’єю переїхав до Ізяслава, що на Хмельниччині. Потім жили в Кіровограді, а тоді в Києві, де і пішов на пенсію. У Наташі є син Роман і донька Ірина, яка пішла татовою стежиною і стала військовою. Була в АТО. Зараз несе службу в Александрії в Кіровоградській області. Ірина теж дуже багато читає. І вона єдина, в кого є така любов до читання, як у Ганни Олександрівни. А ось Роман став журналістом. Працює на телеканалі УНІАН і є єдиним акредитованим кореспондентом від України в Росії. Живе там і всі новини передає звідти, адже вважається там у відрядженні. По відеозв’язку бачиться з рідними майже щодня.
У 2002 році у віці 72 роки помер чоловік Ганни Олександрівни. Уже 7 років, як Наташа з чоловіком переїхала до мами і тепер доглядає за нею. Олександр з сім’єю проживає у Сосниці і частенько буває у мами. А ще Ганна Олександрівна дуже любить ліс. У свої 80 років їздила по гриби велосипедом. Вже зараз на ньому не поїде, та минулого року в лісі була, возили її автомобілем. Вже нема сили ходити по ньому, вік бере своє. Та поки діти й онуки збирали гриби, то бабуся сиділа на стільці і просто милувалася природою. Адже навіть подихати лісовим повітрям їй в радість. В хаті завжди людно. Приїздять внуки. Наташа дуже любить квіти, тому вони скрізь: і на вулиці, і в дворі. Кожний куточок рясніє ними. 19 серпня Ганна Олександрівна зустріла 91-й рік. Та попри це, має геніальну пам’ять і при розмові з нами було таке враження, що вона ніби книгу про себе читала, все знає, все пам’ятає до подробиць. Мабуть, добре натренована пам’ять і є тому секретом. А ще доброта і оптимізм. Адже попри таке тяжке життя при розмові з нами не можна було цього не помітити. Шановна Ганна Олександрівна. Бажаємо, щоб ваша книга життя ще мала якомога більше сторінок і щоб написано в ній було тільки про хороше.
